Томджон зауважив, що, по-перше, Бабуня Дощевіск уже замовкла, а по-друге, всі навколо очікувально на нього дивляться.
— Так-так? — сказав він.
— Непогано було б провести коронацію вже завтра, — сказала Бабуня. — Королівству не слід перебувати без правителя. Воно цього не любить.
Вона встала, відсунула крісло, підійшла до Томджона і взяла його за руку. Без жодного спротиву він пройшов за нею до узвишшя з троном. Там відьма поклала руки юнакові на плечі й, ласкаво натиснувши, змусила його опуститися в потерті подушки червоного плюшу.
Навколо дружно заскреготіли по підлозі ніжки лав та крісел. Томджон зацьковано роззирнувся.
— А це що таке? — спитав він.
— Нічого страшного, — твердо сказала Бабуня. — Присутні хочуть присягнути тобі на вірність. Просто милостиво кивай і розпитуй кожного, ким він працює і чи подобається йому ця робота. А, і поки що віддай їм корону.
Томджон поквапливо стягнув корону з голови.
— А чому? — поцікавився він.
— Бо вони хочуть її тобі піднести.
— Але ж вона і так у мене! — розгублено вигукнув Томджон.
Бабуня терпляче зітхнула.
— Лише у плані цього, як його, де-факта, — пояснила вона. — А так потрібно влаштувати церемонію.
— Тобто спеціальну виставу?
— Так, — сказала Бабуня. — Тільки це набагато важливіше за просто виставу.
Томджон стиснув пальці на бильцях трону.
— Знайдіть мені Г’юла, — попрохав він.
— Ні, треба дотримуватися усталеного порядку. Це ж, розумієш, традиція: спочатку до тебе підійде…
— Я сказав, знайдіть гнома. Ти чула, жінко?
Цього разу Томджон зреагував, як істинний король — але й Бабуня не полізла за словом у кишеню.
— По-моєму, юначе, ти не зовсім зрозумів, з ким розмовляєш, — сказала вона.
Томджон припідвівся на троні. Він разів сто грав королів на сцені, і зазвичай ці королі не практикували ввічливе рукостискання і не розпитували підданих, чи подобається їм робота.
Здебільшого це були королі, що здіймали підданих у битву о п’ятій ранку посеред зими — і примудрялися переконати їх, що долю прокленуть ті, хто лишився цього дня у ліжках.[66] Закликавши на допомогу всі ці навички, Томджон виверг на Бабуню Дощевіск ціле корито істинно королівських роздратування та пихи.
— Нам здавалося, ми говоримо до нашої підданої, — процідив він. — Роби як звелено!
Бабунине обличчя лишалося непорушним кілька секунд, протягом яких вона вирішувала, що робити далі. Потім вона всміхнулася сама до себе і весело мовила:
— Як бажаєте.
Незабаром вона притягла Г’юла, який продовжував писати навіть на ходу.
Гном дерев’яно вклонився Томджонові.
— Припини, — роздратовано кинув той. — Що мені робити далі?
— Уявлення не маю. Мені написати тронну промову?
— Я ж казав: я не бажаю бути королем!
— Тоді тронна промова може бути не на часі, — визнав гном. — А ти добре подумав? Роль короля — це неабияка роль.
— Але вона позбавляє всіх інших ролей!
— Гм. Ну, тоді просто відмовся.
— І все? Цього достатньо?
— Принаймні варто спробувати.
До них уже наближалася зграйка ланкрських достойників з короною на подушечці. На їхніх обличчях була написана стримана повага, розбавлена дещицею самовдоволення.
Корону вони несли так, ніби це був Подарунок Слухняному Хлопчику.
Мер Ланкру кашлянув у долоню.
— Приготування до коронації заберуть певний час, — сказав він. — Але ми хотіли б…
— Ні, — сказав Томджон.
Мер затнувся.
— Перепрошую? — спитався він.
— Я відмовляюся.
Мер остаточно розгубився. Його губи ворухнулися, але жодного звуку з них не вилетіло; очі дивно зблиснули. Він відчував, що щось пішло не так, і вирішив, що найкраще — це почати з початку.
— Приготування до коронації заберуть…
— Не заберуть, — урвав його Томджон. — Я не буду королем.
Мер мовчки розтуляв і стуляв рота, як витягнутий на берег короп.
— Г’юле, — у відчаї промовив юнак. — Допоможи, ти ж краще володієш словом.
— Наша проблема, — сказав гном, — полягає в тому, що слово «ні», як видається, не входить до переліку можливих відповідей на пропозицію корони. Можливо, «я подумаю» він ще подужав би…
Томджон встав, схопив корону і струсонув її над головою, ніби тамбурин.
— Слухайте всі уважно, — сказав він. — Я вдячний вам за вашу пропозицію. Для мене це велика честь. Але я не можу її прийняти. Я носив корони частіше, ніж ви могли б порахувати, але єдине королівство, над яким я вмію владарювати, перебуває між рампою й лаштунками. Мені дуже шкода.
66
Алюзія на фрагмент зі сцени 3 дії IV п’єси Шекспіра «Генріх V»: «Хто в Англії, ті долю прокленуть за те, що не звела сьогодні з нами». —