До численних вигод буття, з якими герцог не знався, належало й невігластво. Він полюбляв розуміти, з чим має справу. Концепція святої простоти його не приваблювала.
— Це все відьми, так? — прогарчав він. Його ліва щока почала смикатися, як рибина на суходолі. — Це вони там чаклують? Зурочують мій замок?
— Воля ваша, дядечку, але…
— Вони правлять цим краєм, еге ж?
— Ні, мій пане, вони ніколи…
— Тебе хтось питає?
Дріж, що тепер тіпала блазнем від страху, перебувала в точній антифазі зі струсами замку, тож блазень видавався єдиним об’єктом, що перебував абсолютно непорушним.
— Е-е-е, ви, мій пане, — пробелькотів він.
— Ти що, сперечаєшся зі мною?!
— Ні, мій пане!
— Я так і думав. Ти змовився з ними, еге ж?
— Мій пане! — скричав не на жарт приголомшений блазень.
— Ви тут усі змовилися! — прогарчав герцог. — Вся банда! Ви, зграя підбурювачів!
Він віджбурнув блазня, розчахнув засклені двері на балкон і, вискочивши в морозяну ніч, окинув спляче королівство знавіснілим поглядом.
— Гей ви там, чуєте? — пронизливо вигукнув він. — Я — король!
Замок перестав труситися так раптово, що герцог ледь не втратив рівновагу.
Проте він швидко відновив її, після чого струсив із нічної сорочки пил.
— Оце вже краще, — мовив він.
Але «оце» було ще гірше. Тепер ліс прислухався. Усі промовлені слова ковтав його мовчазний вакуум.
У лісі щось було, і герцог відчував це щось. Воно мало досить сил, аби трусити замок, — а зараз споглядало герцога і слухало його.
Герцог дуже обережно позадкував, наосліп шукаючи рукою дверну клямку. Задкуючи, він ступив у кімнату, зачинив двері й швидко запнув портьєри.
— Я — король, — повторив він уже спокійнішим тоном. Після чого поглянув на блазня, який відчув, що від нього чогось чекають.
«Це — мій пан і господар, — подумав блазень. — Я їв його сіль, чи як там воно у тій приказці. В Гільдії мене навчали берегти вірність господареві до останку, навіть якщо всі інші покинуть його. Не має значення, добрий господар чи лихий — кожному владареві потрібен свій блазень. Це — головне. Навіть якщо він явно на три чверті божевільний, я — його блазень, доки один із нас не полишить цей світ».
Раптом блазень із жахом усвідомив, що герцог плаче.
Він понишпорив у рукаві і видобув не надто чистого червоно-жовтого носовичка, обшитого дзвіночками. Герцог прийняв його з виразом уклінної вдячності й висякався — та раптом відірвався від носовичка і з мерехтінням божевільної підозри в очах вирячився на нього.
— Що бачу я? Передо мною кинджал?[22] — пробурмотів він.
— Гм… Ні, мій пане. Це, розумієте, носовичок. Якщо придивитеся, різницю помітити неважко: у носовичка не такі гострі краї.
— Розумничок, — промимрив герцог.
«Ні, він божевільний на всі сто, — подумав блазень. — Остання клепка вилетіла. Мізки вже так перекрутило, що можна замість штопора використовувати».
— Опустися на коліна поруч зі мною, мій блазню.
Блазень виконав наказ. Герцог поклав йому на плече долоню, обмотану потемнілим від крові бинтом.
— Чи вірний ти мені, блазню? — спитав він. — Чи можу я покластися на тебе?
— Я присягав бути зі своїм паном до смертної години, — прохрипів той.
Герцог наблизив своє божевільне обличчя впритул до блазневого, і той поглянув просто у налиті кров’ю очі.
— Я не хотів, — змовницьки прошипів герцог. — Мене змусили. Я не хотів…
Вхідні двері розчахнулися. Отвір заповнила постать герцогині, що мала, загалом, аналогічні обриси.
— Ліонелю! — гаркнула вона.
Блазень був вражений миттєвою зміною в герцогових очах. Безумний червоний вогонь зник, усмоктався всередину черепа, а натомість прийшов такий знайомий блазневі жорсткий блакитний погляд. Блазень здогадувався, що це ще жодним чином не означало, ніби герцог отямився. Навіть холод його притомності був, на свій лад, божевільним. Розум герцога працював, як годинник — і, як і годинник, періодично видавав «ку-ку!».
Лорд Шельметь спокійно підвів очі.
— Так, моя люба?
— Що це все означає?
— Гадаю, це все через відьом, — відповів лорд Шельметь.
— Не думаю, що… — почав був блазень. Але погляд леді Шельметь не просто затулив йому рота, а й майже увігнав його самого в стіну.
— Це ясно, ідіоте, — сказала вона.
— Я — блазень, моя пані.
— Яка різниця, — кинула вона і знову обернулася до свого чоловіка.
— Отже, — похмуро сказала вона, — вони знову тебе ігнорують?