Герцог знизав плечима.
— Як же я можу опиратися чарам? — сказав він.
— Словами, — ляпнув блазень і тут-таки про це пошкодував. Тепер обоє дивилися на нього.
— Що? — перепитала герцогиня.
З розгубленості блазень упустив мандоліну.
— В… в Гільдії, — почав він, — нас вчили, що слова можуть бути сильнішими навіть за чари.
— Бовдур! — сказав герцог. — Слова — це просто слова. Набір складів. Слово — не камінь… — він зробив паузу, смакуючи новонароджений афоризм, —…ока не виб’є[23].
— Мій пане, деякі слова таки можуть, — сказав блазень. — Брехун! Узурпатор! Убивця!
Герцог сахнувся назад і увіп’явся пальцями в бильця трону. Він тремтів.
— Звичайно, в цих словах немає правди, — поквапився блазень. — Але вони ширяться, як непомітний вогонь під торф’яниками, від якого зрештою загориться і…
— Так! Так! — скрикнув герцог. — Я чую їх, чую весь час! — він подався вперед і просичав: — Усе це відьми!
— Тоді, тоді, тоді, — затарабанив блазень, — тоді їх теж можна перемогти за допомогою слів. Словами можна боротися навіть із відьмами.
— І якими ж словами? — замислено промовила герцогиня.
Блазень розвів руками.
— Стара карга. Лихе око. Безтолкова баба.
Герцогиня підняла одну зі своїх густих-густих брів.
— А ти не такий уже й ідіот, — сказала вона. — Ти говориш про силу чуток.
— Саме так, моя пані, — блазень закотив очі. У що він вплутався?
— Це все відьми, — прошепотів герцог, ні до кого не звертаючись. — Ми розкриємо правду про них усьому світові. Вони — це зло. Це вони знову й знову повертають на мої руки… кров. Навіть шмергель не допомагає.
Коли Бабуня Дощевіск поспішала вузькими замерзлими лісовими стежками, поштовхи почалися знову. Велика грудка снігу звалилася з гілки й розсипалася від удару об Бабунин капелюх.
Вона знала, що порушує правила. Навіть враховуючи те, що її турбувало — що б це не було, — вихід відьми з дому в Кнурвечір був нечуваною річчю. Це суперечило традиції. Ніхто не знав, чому, але так воно було заведено.
Вона вийшла на торф’яник і покрокувала по ламкому вересу, оголеному вітром від снігу. Низько над обрієм висів молодик, блідо підсвічуючи навислі над відьмою гори. Там був зовсім інший світ, у який навіть відьмі не варто було потикатися без крайньої потреби. Там збереглися залишки пейзажів, що панували одразу після народження світу з космічного холоду: зеленкувата крига, гострі леза хребтів і глибокі потайні долини.
Ця місцевість не була призначена для людських істот. При цьому вона не була їм ворожою — не більше, ніж цеглина чи хмара — але була моторошно, моторошно байдужою.
До того ж тепер за нею спостерігало Воно. Свідомість, не схожа на жодну їй досі відому, приділила відьмі чималу частку своєї уваги. Бабуня підняла погляд на скрижанілі схили, майже очікуючи, що на тлі зоряного неба вималюється тінь розміром із гору.
— Хто ти? — гукнула вона. — Що тобі треба?
Луна розкотила відголоски між скелями. Десь між вершин із гуркотом зійшла лавина.
На торф’янику, де влітку куріпки переховувалися в заростях, без угаву цвірінькаючи, наче говіркі юродиві, вертикально стояла кам’яна брила. Це було приблизно те місце, де межували території двох відьом — хоча формальних кордонів відьми, ясна річ, не визнавали.
Витесана з блакитнуватого каменю брила була заввишки з високого чоловіка. Вона вважалася надзвичайно чародійською, бо хоч була лише одна, ніхто ніколи не міг її порахувати; як тільки брила помічала, що хтось до неї придивляється — одразу зникала з поля зору. Вона явно мала найнезалежнішу вдачу серед усіх відомих в історії монолітів.
Також вона була одним із численних звалищ магічних відходів, що зосереджувалися у Вівцескелях. Сніг на декілька ярдів навколо розтанув, і з землі здіймались ледь помітні випари.
При появі Бабуні брила відповзла і стала з підозрою спостерігати за нею з-за дерев.
Бабуня ще десяток хвилин прочекала, доки на іншій стежині не з’явилася Маґрат. Стара відьма давно вже відчула, що її молодша колега поспішила сюди зі Скажених Горностаїв — села, відомого тим, що тамтешні добродушні мешканці все, крім відтинання голови, лікували масажем вух та гомеопатичними квітковими настоянками.[24] Маґрат захекалася; на ній була лише шаль, накинута поверх нічної сорочки, яку можна було б назвати надто демонстративною, якби Маґрат мала що демонструвати.
23
В оригіналі герцог «винаходить» англійську приказку «