Мимоволі вона відвела очі від докірливого погляду надзвичайно косоокого горностая.
— Ну, так, я егоїстка, — мовила Бабуня. — Такою й має бути відьма. На все добре.
Вона ступила в будиночок і спробувала грюкнути дверима. Проте ті піддались не одразу, бо застрягли в снігу; ефект було зіпсовано.
В домі вона затулила штори, сіла в крісло-гойдалку і почала розмашисто гойдатися.
— Вся справа в тому, що я не можу втручатися, — сказала вона сама до себе. — Ось у чому вся справа.
Халабуди мандрівного театру, хитаючись, повільно рухалися розбитими дорогами до чергового містечка з розряду тих, чиїх назв актори ніяк не могли запам’ятати або ж одразу забували. Зимове сонце нависало низько над сирими, імлистими капустяними городами на рівнинах Сто; просякнута туманом тиша лише підсилювала скрегіт коліс.
Г’юл сидів в останній халабуді, перекинувши за задній край куці ноги.
Він зробив усе, що міг. Вітолер особисто доручив йому виховання Томджона. «Ти краще на цьому знаєшся, — сказав він і зі своєю традиційною тактовністю додав: — До того ж ви майже однакового зросту».
Та все було дарма.
— Яблуко, — повторив гном, помахуючи фруктом у повітрі.
Томджон усміхнувся йому. Йому було вже майже три, а він досі не вимовив жодного зрозумілого навколишнім слова. В голові Г’юла почали кублитися найчорніші підозри щодо відьом.
— А він же видається цілком тямущим, — сказала пані Вітолер, яка всередині халабуди латала кольчугу. — Він знає, як що називається. І завжди робить, що скажуть. От якби він ще сам розмовляв, — ніжно додала вона, погладивши хлопчика по щоці.
Г’юл вручив яблуко хлопчикові. Той поважно прийняв його.
— Здається мені, пані, ті відьми вас підставили, — сказав гном. — Щось, знаєте, на кшталт тих історій з підкидьками. Колись їх багато було. Моя пра-пра-прабабуся розповідала, що й у нас таке якось сталося. Феї підмінили маленького гнома людською дитиною. Наші нічого й не помічали, доки він не почав чіпляти головою одвірки…
— «Ось плід, солодкий, як саме життя —
Або налитий соками, як серце
Людське. Але вдивися в нього глибше:
Там все порепане, захланне і гниле.
Так і людина зовні квітне пишно,
І тільки згодом виявиш обман».
Гном та людина вражено обернулися до Томджона. Той кивнув і продовжив гризти яблуко.
— Це ж монолог Хробака з «Тирана», — прошепотів Г’юл. Звична красномовність на мить зрадила його. — Нехай йому грець, — по хвилі додав він.
— Він говорив достоту як…
— Я по Вітолера, — урвав гном, зіскочив на землю і побіг через замерзлі калабані до голови каравану, де крокував, насвистуючи щось невиразне, творчий керівник трупи.
— За тобою що, вовки женуться, б’зуґда-хйара[25]? — життєрадісно спитав він.
— Ходіть до нас! Чимшвидше! Він розмовляє!
— Розмовляє?
Г’юл аж підстрибував від збудження.
— Він цитує! — вигукнув гном. — Ви мусите підійти! І говорить зовсім як…
— Я? — спитав Вітолер кількома хвилинами пізніше, коли халабуди вже стояли серед купки голих дерев обіч дороги. — У мене що, такий голос?
— Так, — відповіли присутні хором.
Юний Віллікінз, що спеціалізувався на жіночих ролях, торкнувся Томджона, який стояв на перевернутому догори дном барильці посеред галявини.
— Чуєш, малий, а можеш мій монолог з «Потіш себе»?
Томджон кивнув.
— «Той, хто лежить під каменем оцим — не вмер, вам істинно кажу про це. Якби дано було почути Смерті…»
Безмежні тумани стелилися над вкритими росою полями, червона куля сонця хилилася до обрію, а вони продовжували благоговійно слухати. Коли хлопчик завершив, обличчям Г’юла котилися гарячі сльози.
— А нехай його, — промовив він нарешті. — Мабуть, я був у збіса добрій формі, коли це написав.
— Я що, справді так декламую? — спитав зблідлий Віллікінз.
Вітолер м’яко поплескав його по плечу.
— Якби ти вмів так декламувати, красунчику, — сказав він, — то не стирчав би зараз по дупу в багні серед цих богами забутих полів, де навіть до чаю не знайти нічого, крім капусти.
Він ляснув у долоні.
— Досить, досить, — оголосив він, випускаючи в крижане повітря хмаринки пари. — Всі по місцях. До сутінків маємо бути під стінами Сто Лата.
Доки актори з буркотінням приходили до тями та розходилися до своїх халабуд, Вітолер жестом підкликав гнома і обійняв його за плечі — чи, точніше, за маківку.
25
Гномською — «садовий пеньок», традиційна садова прикраса у вигляді гномика; смертельна образа для гнома, але тут уживається як вираз прихильності. —