Веренц ніколи не бачив тварини з настільки розбійницькою зовнішністю. Коли кіт перевальцем підійшов і спробував потертися об його ноги, король не опирався. Мурчання кота було подібне до гуркотіння водоспаду.
— Ну, ну, — невпевнено сказав король. Він простягнув руку і спробував почухати потвору між обірваними вухами. Приємно було зустріти когось (крім інших привидів), хто міг його бачити. До того ж Веренц чітко відчував, що Ґрібо — дуже незвичайний кіт.
Коти, що мешкали в замку, як правило, ділилися на розніжених кімнатних тваринок та пласковухих завсідників кухонь і стаєнь, в цілому подібних до гризунів, якими вони харчувалися. А от цей кіт явно, як то кажуть, «гуляв сам по собі». Звісно, таке враження справляють усі коти — але замість традиційної котячої самозаглибленості, яке ці створіння видають за потаємне знання, від Ґрібо струмував чистої води інтелект. Також від нього струмував запах. Цей запах міг би повалити стіну або спричинити нежить у дохлої лисиці.
Тримати такого кота могли представники — точніше, представниці — лише однієї професії.
Король спробував присісти навпочіпки й відчув, що повільно поринає в підлогу. Він зосередився і сплив на поверхню. Веренц розумів, що варто тільки призвичаїтися до реалій потойбіччя — і всі надії втрачено.
Смерть сказав: близькі родичі та Ті, Хто Може Бачити Сутність Речей. Що перших, що других у замку було негусто. Герцог підпадав під першу категорію, але через постійну заклопотаність собою був здатен Бачити Сутність Речей не краще за морквину. Щодо другої категорії, то тут можна було згадати хіба що кухаря та блазня. Але кухар цілими днями сумував у коморі через те, що йому не дозволяли готувати нічого кривавішого за пастернак, а блазень перетворився на такий вузол напружених нервів, що Веренц зрештою відмовився від спроб достукатися до його свідомості.
Отже, відьми. Якщо вже відьми не можуть Бачити Суті Речей, то він, король Веренц, є просто подихом вітру. Йому потрібно, щоб до замку завітала яка-небудь відьма. А вже тоді…
У нього був план. Ні, більше: в нього був План. Він обдумував його не один місяць. Все одно йому не було чого робити, окрім як думати. Щодо цього Смерть мав рацію: все, що лишалося привидам — це думки. Й хоча аналітичне мислення, в цілому, не було притаманне Веренцові, відсутність тіла, яке могло б відволікати його тілесними потребами, відчиняла двері до світу думання. Раніше він ніколи не складав Планів — принаймні розгорнутіших за «Давайте зацькуємо і вб’ємо якого-небудь звіра». Та тепер План був — і перед королем сидів та умивався язиком ключовий елемент цього Плану.
— Киць-киць, котику, — спробував Веренц. Кіт обдарував його пронизливим жовтим поглядом.
— Коте, — поспішно виправився Веренц і позадкував, підкликаючи тварину рукою. Спершу здавалося, що кіт не ворухнеться, та ось, на втіху короля, він позіхнув і неквапом рушив до нього. Ґрібо не так уже часто доводилося зустрічатися з привидами, тож високий бородань, крізь якого можна було дивитися, його певною мірою зацікавив.
Король провів кота запиленим коридором до комірчини, заваленої облізлими гобеленами та все тими ж портретами монархів. Ґрібо критично оглянув мотлох і всівся посеред запилюженої підлоги, вичікувально дивлячись на короля.
— Тут повно мишей і всіляких цяцьок, сам побачиш, — сказав Веренц. — А через розбите вікно всередину потрапляє свіжкий дощик. Плюс можеш спати на всіх цих гобеленах. Тепер даруй, мені час.
Ось над чим він працював у попередні місяці. За життя він старанно дбав про своє тіло, тож з моменту смерті перейнявся збереженням його вигляду. Спокусливо було махнути на це рукою й почати розпливатися; деякі привиди в замку були не більше ніж блідими розмитими плямами. Але Веренц зберігав залізний самоконтроль і продовжував практикувати фізичні вправи — ну гаразд, думання про фізичні вправи — і непогано розробив свої неіснуючі м’язи. Місяці качання ектоплазми помітно покращили його форму — не враховуючи того факту, що він був мертвий.
Тоді він взявся до маленьких вправ з матеріальними об’єктами — пилинками. При першій спробі він ледве не вмер[26], але з часом зміг перейти до піщинок, а тоді навіть до сушених горошин; він усе ще не наважувався від душі побешкетувати на кухні, але розважався тим, що підсипав зайву дрібку солі у Шельметеві страви, доки не присоромив себе думкою, що отруїти навіть такого покидька — негідний вчинок.
Наразі він усією вагою наліг на двері й кожним мікрограмом своєї нинішньої іпостасі намагався поважчати настільки, наскільки це тільки можливо. Уявний піт крапав з кінчика його носа і зникав, перш ніж торкнутися підлоги.