— Я тебе знаю, Чемпете Польді, — заявила вона. — Пригадую, саме я проводжала твого діда і я приймала тебе, коли ти з’явився на світ, — вона кинула погляд на натовп, що тепер купчився трохи далі від брами, ніж кілька хвилин тому, і знову звернулася до побілілого від страху вартового. — Я дала тобі першого в цій юдолі плачевній прочухана за погану поведінку і, присягаюся, якщо ти надумаєш мене перепиняти, дам і останнього.
Спис із тихим брязканням випав з ослаблих пальців вартового. Бабуня підбадьорливо поплескала тремтячого чоловіка по плечу.
— Та не хвилюйся, — сказала вона. — На, з’їж-но яблучко.
Вона зробила крок — і їй перепинив дорогу другий спис. Відьма з цікавістю підняла погляд.
Другий вартовий не був уродженцем Вівцескель — він виріс у місті й найнявся до королівської сторожі, чиї лави помітно порідшали за останні роки. Його обличчя було вкрите мережею рубців.
Наразі кілька з цих рубців склалися у щось на кшталт глузливої посмішки.
— То ось які вони, відьомські чари? — спитав вартовий. — Слабенько. Може, стара, це лякає сільських простаків, але мене не налякає.
— О, я думаю, такого міцного й великого парубка налякати непросто, — сказала Бабуня, сягаючи рукою до капелюха.
— І не пробуй ото голову мені морочити, — вартовий дивився просто перед собою, трохи погойдуючись на п’ятках. — Такі дамочки, як ти, тільки і вміють, що людей з пантелику збивати. Зі мною це, як то кажуть, не прокотить.
— Як завгодно, — відповіла Бабуня, відводячи спис.
— Я ж сказав… — почав був вартовий і схопив Бабуню за плече.
Її рука зробила рух — такий швидкий, що його ледь могло би вловити око, — і чолов’яга раптом відпустив її та зі стогоном схопився за власну руку.
Бабуня увіткнула шпильку назад у капелюх і поквапилася всередину замкового двору.
— Почнімо з Демонстрації Інвентарю, — сказала герцогиня.
— Та бачила вже, — відповіла Тітуня. — Принаймні все на літери «п», «с», «т» та «в».
— Тоді подивимося, чи довго ти зможеш підтримувати цю світську розмову, — відрубала герцогиня. — Шельметю, розпали-но жарівню.
— Розпали жарівню, блазню, — наказав герцог.
Блазень рухався, ніби під водою. Він не чекав нічого подібного. Участь у тортурах якось не перебувала на першому місці в його переліку життєвих планів. Зараз йому подумалося, що холоднокровно завдати болю літній жінці уже означає добряче перегнути палицю, а завдати болю відьмі (незалежно від температури крові) — це ніби зігнути голіруч стовбур старезного дуба. Ох уже ці слова, подумав він; мабуть, це ще з «сію, сію, посіваю» пішло.[30]
— Не подобається мені все це, — пробурмотів він.
— Молодець, — сказала Тітуня Оґґ, що мала чудовий слух. — Я запам’ятаю, що тобі все це не подобалося.
— Ти про що? — різко спитав герцог.
— Та нічого, — відповіла Тітуня. — Між іншим, довго ви будете панькатися? Я ще не снідала.
Блазень запалив сірник. Раптом за його спиною майже невідчутно війнув вітерець — і сірник погас. Блазень вилаявся і повторив спробу. Цього разу його тремтяча рука майже піднесла сірник до жарівні, коли той знову згас.
— Ворушися давай! — гукнула герцогиня, розкладаючи знаряддя тортур.
— Здається, вони не хочуть горіти, — пробелькотів блазень після того, як іще один сірник, не встигнувши розгорітися, випустив останню цівку диму.
Герцог вихопив сірникову коробку з тремтячих пальців блазня і вліпив тому ляпаса внизаною перснями рукою.
— Скільки можна не підкорятися моїм повелінням! — скричав він. — Слабодухий! Віддай мені коробку![31]
Блазень позадкував. Хтось невидимий шепотів щось йому на вухо, але він не міг розібрати ані слова.
— Забирайся звідси, — просичав герцог, — і простеж, щоб нам не заважали!
Блазень, зашпортавшись об східці, обернувся і, кинувши останній благальний погляд на Тітуню, вискочив за двері. Уже в дверях він за звичкою пустотливо підстрибнув.
— В принципі, можна обійтись і без вогню, — сказала герцогиня. — Це тільки допоміжний засіб. Що ж, жінко, ти зізнаєшся?
— В чому? — спитала Тітуня.
— Це загальновідомо. Державна зрада. Чорна магія. Переховування ворогів короля. Викрадення корони…
Щось брязнуло, змусивши всіх подивитися на підлогу. З лавки впав укритий плямами крові кинджал. Здавалося, його спробував взяти, але не подужав, хтось невидимий. Тітуня почула тиху лайку, що злетіла з вуст короля-привида — чи з того, що було тепер його вустами.
30
В оригіналі Пратчетт обігрує усталене для англійських заклинань та інших вербальних елементів магічних ритуалів словосполучення «
31
Перероблена цитата з п’єси «Макбет». В перекладі п’єси Бориса Тена: «Слабодухий! Віддай мені кинджали!» —