Він збив тверду, ніби камінь, подушку й неспокійно приготувався заснути — заснути, і, можливо, бачить сни[53].
— Розігріти й помішувати, гм. Але не вказано, наскільки саме розігрівати і як довго помішувати.
— Тітонька Пташко радила перевіряти готовність, вливаючи дрібку варива в чашку з холодною водою, як роблять із патокою для ірисок.
— Як шкода, Маґрат, що ніхто з нас не прихопив на шабаш якої-небудь чашки!
— Есме, продовжуймо. Світанок ось-ось.
— Просто не звинувачуйте мене, якщо це не спрацює. «Мавпи шерсть і…» У кого мавпи шерсть? А, дякую, Ґіто. Щоправда, як на мене, це більше схоже на котячу шерсть — але проїхали. «Мавпи шерсть і мандрагора» — дуже здивуюся, якщо це справжня мандрагора — «черевика язичок»? Трішки гумору, я так бачу, еге ж?
— Швидше!
— Та добре, добре. «Крик сови і світлячок; хай булькоче казанок».
— А знаєш, Есме, це не так уже й несмачно.
— Це не для пиття, дуенья ти дурна!
Томджон різко сів на ліжку. Вони повернулися: ті самі обличчя, ті самі сварливі голоси, перекручені часом та простором.
Навіть коли він поглянув у вікно, за яким по місту розливалося світло нового дня, йому все ще вчувалося віддалене бурмотіння цих голосів, що поступово затихали, як відлуння грози…
— По-перше, тут явно якась помилка з язичком черевика.
— Все ще надто рідке. Може, досипати кукурудзяного борошна?
— Нема різниці. Або все спрацює, як слід, або ні…
Томджон встав і занурив обличчя в умивальник.
Г’юлову кімнату наче запечатали звуконепроникним матеріалом. Томджон вліз в одяг і обережно прочинив двері.
Всередині наче пройшов снігопад. Кутки було завалено чудернацькими заметами. Г’юл сидів посеред кімнати за своїм низьким столом і хропів, поклавши голову на стос паперу.
Томджон навшпиньки перетнув підлогу і підібрав перший-ліпший зіжмаканий аркуш. Розгладивши його, він прочитав:
«КОРОЛЬ. Гаразд, якщо я повішу корону ось на цей кущ, ви ж скажете мені, якщо хтось спробує її забрати?
ГАЛЕРКА. Аякже!
КОРОЛЬ. Тоді б мені оце знайти свою конячку…
(З-за скелі з’являється Перший вбивця).
ГЛЯДАЧІ. Ззаду!
(Перший вбивця ховається).
КОРОЛЬ. Негідники, вам аби посміятися зі старого королика…»
Далі все було щедро позакреслювано, а в одному місці красувалася велика чорнильна пляма. Томджон віджбурнув аркуш і навмання вибрав з купи пожмаканого паперу інший.
«КОРОЛЬ. Що бачу я? Передо мною качка ніж кинджал[54], спрямовано його від мене на мене дзьобом руків’ям у моїй руці?
ПЕРШИЙ ВБИВЦЯ. Повірте, мій королю, це не так. Неправда ваша!
ДРУГИЙ ВБИВЦЯ. Авжеж, мій пане, так воно і є. Ваша правда!»
Судячи з вигляду, цей аркуш жмакали особливо жорстоко. Одного разу Г’юл роз’яснив Томджонові свою теорію натхнення; схоже, цієї ночі на гнома натхнення лилося просто-таки зливою.
Вражений цим відкриттям потаємної сторони творчості, Томджон наважився й підняв третій фрагмент творчої поразки.
«КОРОЛЕВА. Ой, біда! Чиїсь я за дверима чую кроки! Можливо, це іде мій чоловік! Ховайся в гардероб та зачекай, допоки я скажу тобі тікати!
ВБИВЦЯ. Ой леле, але як же я піду — взяла мої пантофлі покоївка!
ПОКОЇВКА (відчиняючи двері). Архієпископ, ваша величносте.
СВЯЩЕНИК (з-під ліжка). Оце-то я попав.
(Загальний ґармирдер)».
Томджон укотре замислився, що таке «ґармирдер»; Г’юл полюбляв вставляти це слово в авторські примітки там і тут. Пояснювати юнакові, що це значить, гном категорично відмовлявся. Можливо, це було щось гномською.
Томджон підкрався до столу і вкрай обережно витягнув стопку паперу з-під голови Г’юла, хутко підклавши на це місце подушку.
Вгорі на аркуші було написано:
«Веренц Шельметь Ніч Дрібних Божеств Ніч Ножів Кинджалів Королів твір, Г’юла, театр Вітолера. Комедія трагедія у восьми п’яти шести трьох дев’яти діях.
Дійові особи:
Шельметь — добрий король
Веренц — лихий король
Дощовиск — зла відьма
Хоґґ — теж зла відьма
Маґерат — юна…»
53
Рядок зі знаменитого монологу Гамлета «Бути чи не бути» подано в перекладі Ольги Тільної. —