Скидалося на те, що Блазень перебуває в безпеці — і все ж він чомусь крутився та смикався уві сні.
Маґрат подумала, як воно — все життя робити ненависну тобі справу. Мабуть, вирішила вона, це як бути мертвим, тільки гірше — адже лишаєшся живим і тому страждаєш.
Маґрат звикла вважати блазня слабким, безвольним та слабкодухим. І вона не могла дочекатися його повернення, щоб знову не хотіти його більше бачити.
Літо було довгим і спекотним.
Вони не намагалися бігти попереду подій. Між Анк-Морпорком і Вівцескелями лежало чимало різних земель. Мандрувати ними, мусив визнати Г’юл, було весело. А «весело» — не те слово, яке часто вживають гноми.
«Потіш себе» ішло з аншлагом — як і завжди. Актори-початківці перевершували себе. Вони забували текст і виїжджали на експромтах. У Сто Латі всю третю дію «Ґреталіни та Мелія» відіграли з декораціями другого акту «Війни магів»; утім, ніхто з глядачів, схоже, й не звернув уваги на те, що найвеличніша любовна сцена в історії драматургії відбувається на тлі цунамі, що накриває півконтиненту. Можливо, через те, що Ґреталіну грав Томджон. Ефект був настільки приголомшливим, що наступного разу Г’юл звелів Томджонові вийти на сцену в іншій ролі (якщо можна було назвати «сценою» саморобний поміст у винайнятому на день складі). Ефект цієї заміни, в свою чергу, був просто оглушливим — адже тепер Ґреталіну грав юний Чудько, простакуватий хлопець, який затинався на сцені й усе ще ніяк не міг звести вугрі на обличчі.
Наступного дня вони грали в якомусь безіменному селі, загубленому в океані капустяних городів, і Г’юл дозволив Томджонові виконати роль Старого Мискіна, в якій свого часу уславився Вітолер.
Цю роль ніколи не віддавали людині молодшій за сорок років: жодні подушки під курткою та намальовані сажею зморшки не здатні були надати образу достатньої реальності.
Самого себе Г’юл старим аж ніяк не вважав. Його батькові було під двісті, проте той і досі міг видати на-гора три тонни руди за добу.
Та зараз він почувався знесиленим роками. Він дивився, як Томджон шкутильгає за лаштунки, і на невловиму мить неначе справді став літнім, наскрізь просякнутим алкоголем товстуном, що ніяк не може піти з давно всіма забутого окопу й з останніх сил тримається над прірвою похилого віку, на дні якої — старість, але тримається лише однією рукою, бо іншою крутить дулі Смерті. Звичайно, він і так розумів усе це, ще коли писав п’єсу. Але не відчував.
А от нова Г’юлова п’єса чомусь не справляла такого магічного впливу на аудиторію. Трупа поставила її лише кілька разів, винятково для експерименту. Щоразу глядачі просто досиджували до завіси й розходилися по домівках, навіть не завдаючи собі клопоту кидатись чим-небудь у акторів. Не те щоб публіка сприймала постановку погано: вона не сприймала її ніяк.
А все ж було продумано як слід! Хіба легенди не містили тисяч прикладів, коли лихі правителі врешті-решт отримували на горіхи? Образ відьми теж ніколи не бував зайвий для сценічного дійства. Явлення Смерті, чия роль містила деякі по-справжньому милі рядки, взагалі стало знахідкою. Але варто було з’єднати все це докупи… і п’єса перетворювалася на нудну балаканину, ніби покликану просто заповнити дві години часу.
Пізньої ночі, коли служителі муз влягалися спати, Г’юл усамітнювався в якомусь із фургонів і гарячково переробляв написане. Він змінював цілі сцени, скорочував репліки, додавав репліки, увів у дію персонажа-блазня і додав один поєдинок, власноруч відрегулював пристрої для спецефектів. Але все це, схоже, не мало жодного ефекту. П’єса лишалася схожою на вибагливий візерунок, що вражає своїми переплетіннями зблизька, але з відстані перетворюється на мішанину ліній.
Коли натхнення затоплювало його по вінця, він навіть намагався змінити стиль. Учасники трупи, які зазвичай вставали рано, незабаром звикли знаходити в траві навколо фургонів пожмакані сліди його експериментів, схожі на густо пописані пером гриби.
Томджон спеціально зберіг один з найдивніших фрагментів.
«ПЕРША ВІДЬМА. Він запізнюється.
Пауза.
ДРУГА ВІДЬМА. Він обіцяв прийти.
Пауза.
ТРЕТЯ ВІДЬМА. Обіцяв, але не прийшов. У мене лишився останній тритон. Я спеціально для нього лишила. А він не прийшов.
Пауза».[56]
— По-моєму, — сказав тоді Томджон, — тобі варто трохи перепочити. Ти ж виконав замовлення. Ніхто не вимагав, щоб ти створив шедевр.
— Але ж ти знаєш, що це могло би стати шедевром. Якби я постарався як слід.
56
Пародія на аналогічний діалог зі знаменитої п’єси Семуеля Беккета «Чекаючи на Годо». —