— Цікаво, чи можна було б порівнять тебе до літньої пори[58]. Наприклад, дванадцяте червня було непоганим, і… Ой, а ти вже пішла…
Король Веренц схопився за бильця крісла: його пальці пройшли крізь бильця наскрізь. На сцену бундючно вийшов Томджон.
— Це він, еге ж? Мій син?
Нерозлущений горіх випав із пальців Тітуні Оґґ і покотився підлогою. Вона кивнула.
Веренц втупився в неї змарнілими примарними очима.
— Але що він робить? І що таке він каже?
Тітуня похитала головою. Король, розкривши рота, слухав, як Томджон, по-краб’ячому пересуваючись по сцені, розпочав свій головний монолог.
— Здається, він грає вас, — ледь чутно промовила Тітуня.
— Але в мене була зовсім не така хода! А чому в нього на спині цей горб? І що з його ногою?
Король послухав ще трохи й із жахом у голосі продовжив:
— А от цього я вже точно не робив! І оцього теж. Чого він говорить, що я це робив?!
Він благально подивився у вічі Тітуні Оґґ. У відповідь та тільки знизала плечима.
Король підняв руку, зняв свою ефемерну корону й почав уважно її роздивлятися.
— І це ж на ньому моя власна корона! Дивіться, це вона! І він ще каже, що я… — король на хвилину замовк, аби прослухати останні строфи, і завершив: — Ну добре. Це я ще, може, й робив. Було таке, спалив кілька хат. Але ж усі це роблять. І це іде на користь будівельній галузі.
Він повернув привид корони на голову.
— Чого він говорить усе це про мене? — жалісно спитався він.
— Мистецтво гри, — пояснила Тітуня. — Воно ж, як його, держить дзеркало перед природою.
Бабуня повільно поверталася туди-сюди у кріслі, роздивляючись публіку. Усі споглядали виставу із захватом на обличчях. У непорушному повітрі слова затоплювали їх, як повінь. Вони були реальними — можливо, реальнішими за правду. Вони були історією. Ця історія могла бути брехнею, але це не мало жодного значення.
Бабуня ніколи не витрачала часу на зайві слова — вони ж були такими безтілесними! Але тепер вона шкодувала про це. Авжеж, слова були безтілесними, вони були плинними, ніби вода — але і нестримними, ніби вода. І зараз вони ринули на публіку, розмиваючи дамби істини та зносячи з хвилями факти про минуле.
Ось показують нас, думала відьма. Всі тут знають, які ми насправді, але запам’ятають нас такими, якими нас показують на сцені — трійко старезних язикатих хвесьок у гостроверхих капелюхах. Те, що ми робили насправді, те, якими ми були насправді — нічого цього більше не існуватиме.
Вона кинула погляд на короля-привида. Що сказати: він був не гіршим за будь-якого іншого правителя. О, так, він раз у раз палив старі хати, і то з таким виглядом, ніби це випадковість — але робив це лише тоді, коли всерйоз через що-небудь лютував. І будь-якої миті був здатен зав’язати. Він завдавав цьому світові ран, але тільки таких, які можна загоїти.
Той, хто написав цей «Театр», таки знався на магічних прийомах, подумала Бабуня. Навіть я вірю тому, що бачу і чую — а я ж бо знаю, що все це неправда.
Таке воно, Мистецтво Гри, що держить Дзеркало перед природою. І ось чому в цьому дзеркалі все відображається навпаки.
Ми пропали. Адже для того, щоби боротися з цим, ми повинні стати саме такими, якими насправді не є.
Тітуня Оґґ щосили штовхнула її ліктем.
— Ти це чуєш? — скрикнула вона. — Там кажуть, що ми кидаємо діток у казан! Це наклеп! Я не дозволю їм ляпати, що ми кидаємо діток у казан!
Вона спробувала встати, але Бабуня схопила її за шаль.
— Нічого не роби! — просичала Бабуня. — Бо буде тільки гірше.
— Вони сказали «У канаві породіль»! Це, певне, про Міллі Гіпвуд, яка побоялася розповісти про все матері, а сказала їй, що пішла збирати хмиз. Я цілу ніч над нею просиділа, — бурмотіла Тітуня. — Але гарненька дівчинка в неї народилася. От же ж наклеп! До речі, це був єдиний випадок — чому ж вони говорять «породіль»?
— Слова, — відповіла Бабуня, більше власним думкам, аніж подрузі. — Усе, що залишається — лише слова.
— О, а тепер там якийсь тип із горном. Чого він там?.. А, кінець дії першої, — продовжувала Тітуня.
Слова залишаться у пам’яті, думала тим часом Бабуня. Ці люди зуміли наповнити слова силою. І ці слова вийшли збіса гарними, як для звичайних слів.
Знову пролунав грім, який завершився брязкотом, що його міг би видати, наприклад, бляшаний лист, який вирвався з чиїхось рук і вдарився об стіну.
58
Відсилання до 113 сонету Шекспіра «Рівнять тебе до літньої пори?» (цитуємо в перекладі Дмитра Паламарчука). —