Що прорізало його мозок дитячий?!
Що в крику тім Махмутдиновім?! Що йому треба, що він чадру ночі кримської розірвав:
— Мамо! Мамо! Мене блохи кусають!
… Ах, ніч! Ах, кримська ніч!
І знову тихо...
Тілько чути з надвору як ворочається Ахмет старий, витриманий Алахів слуга... І крепче щось у-ві-сні, і бормоче...
Може йому приснився рай Магометів... Може гурія за його благочестиве життя обіймає старого Ахмета, обгортає його шовковим волоссям, пестить мармурово-тепло-п'яним тілом засмажене, труджене тіло його.....!?
А може він бринзи об'ївсь?!
. . . . . . . . . . . . . . .
Ах, ніч! Ах, кримська. ніч!
. . . . . . . . . . . . . . .
Спать!!!
Кримський місяць
(І це лірика)
Золотий місяць кримський!
Із-за моря, із самого із Стамбула…
З червінцями, і з єдвабом, і з лоскотом, і з чарами в морі синьому кримський місяць купається…
Як обгорне береги кримські п'яна ніч вороно-синім крилом, приходить кримський місяць, позолотою те вороно-синє крило криє, жменями золото на скелясті береги кидає, сміється, золоті ножі в смарагдові хвилі встромивши…
І тремтить магнолія в золотій павутині, і кедр ліванський голки в ній ніжить…
А кипарис вгору, увесь, істотою всією, як Суламіф до Соломона:
— На мене, місяцю!
Чорний красунь кипарис!
. . . . . . . . . . . . . . .
Ох і ворожбит же кримський місяць! . . . . . . . . . . . . . . .
Ох, який же вій паливода!
Як він душу людську знає, як підходить до неї, як заворожує, як милує, як потім, діло своє чарівне зробивши, сміється дрібним золотим сміхом, на морі од реготу підскакуючи…
. . . . . . . . . . . . . . .
І дивиться на нього людина, турботами обтяжена, і партійною, і радянською, і професійною роботою вщерть наповнена, і одмахується:
— Та геть ти!
А він, улесливий, єдвабом обгорне, жменю золота на берег плюсне, засміється, на троянду вкаже, підморгне на скелю високу, на плющ перекинеться, заголить сріблясту тополю, стане на небі й чекає…
І розправляється тоді й партійна, і радянська, і професійна людина, і кудись іде, і чогось хоче, і співає, і правою ногою радянсько-партійно-професійною притакує, і всміхається…
— Ах, паливода!
І дивляться тоді партійні, радянські й професійні люди на місяць і говорять:
— Ох!
І засновують місяцькоми («лункоми») з секціями, з підвідділами, з відділами…
І чекають на місяця. А він їх ділить по двоє й шпурляє в кущі, на скелі, на море…
— Місячні ванни!
Ах, ті місячні ванни!
Після їх засновуються «ліквідкоми».
Ті місячні ванни — вони сильний вплив на організм людський роблять…
І на місцеву пошту…
Тоді з Криму в усі краї Союзу Радянського летять до жінок телеграми:
— Люблю! Цілую! Та вишліть же гроші!
А з усіх країв Радянського Союзу до чоловіків шумлять телеграми:
— Чому не пишеш! Уже?! Закотивсь?! Хахоль триклятущий!
Ах, місяць! Ах, паливода!
. . . . . . . . . . . . . . .
І ніщо того місяця не зборе! І ніхто йому ради не дасть!
Він ворожій!
І сила в ньому непереборна…
І коли б ви посадили отут над морем найсерйознішу колегію хоч якого хочете наркомату, хоч правління Українбанку (на що народ фінансовий!), або Вукоопспілки, а хоч навіть Українкустарспілки (хоч і хвора вона дуже) і при. мусили його (її) винести постанову про «змичку», резолюція була б отака (об заклад б'юсь!):
«Заслухавши доповідь члена правління N про чергову роботу на селі і беручи під увагу всю складність і серйозність становища в зв'язку, з одного боку, з непом, а з другого боку — з необхідністю за всяку ціну зміцнити союз робітництва з селянством, ухвалили:
«Дайте нам
за руб за двадцять
женщину з огньом».
. . . . . . . . . . . . . . .
Бо на небі місяць кримський.
Кримське сонце
Після ночі після кримської (Ах, ніч! Ах, кримська ніч!) тут сонце!
Воно, сонце кримське, з-поза Ай-Петрі зубчатого…
Тоді, як вороно-синя ніч молоком голубим береться, коли чадру свою ніч скидає, синю чадру, синю, аж ворону, а море, чадру тую вхопивши, у кришталево чистих хвилях своїх її вимиває, синяву оту їй виполіскує, і коли чадра та як молозиво в первістки і на себе море її натягає, — тоді сонце!
Воно до Ай-Петрі підкрадається тихо-тихо, а тоді, прискочивши, тільки — лясь його золотим віником по зубасто-неоковирній його голові! — та тоді вгору, вгору, вгору по блакитному схилу… Тікає…