— Розкажіть нам, Караї, яка пригода приключилась у вас з Велькером на Ріачо Саладо?
Розділ шостий
ЛОРД X
— Мені не дуже хочеться згадувати про ту подорож. Від неї у мене лишилося мало приємних вражень. Хіба що зустріч з доном Пабло і «весілля папуг», на якому ми з ним побували. З того, що я собі намітив, нічого не пощастило зробити. Чого я там шукав? Ну, цього ви, мабуть, не зрозумієте. У мене були серйозні підстави туди їхати, і колись я знову подамся в ті краї, але вже сам і якщо буду певен, що ні з ким із вас там не зустрінуся.
— Від нас можете не критись із своїми таємницями. Ми не збираємося полювати на Лопесові скарби.
— Дурні ви, хлопці! Ви все-таки нюшкуєте за мною щоразу, коли я вирушаю в Чако, і я завжди стрічаю там когось із вас якщо не в самих джунглях, то десь на узліссі, далі якого вам не дає ступити страх перед індіанцями тумрагами [19]. Ну й герої ж ви! Заглибитися в їхні землі боїтесь, проте вже самою своєю присутністю на кордоні розтривожуєте їх як рій хижих ос лхічигуанів, і я тоді не можу ні про що з ними домовитися. Я мав би пробути там кілька місяців, щоб індіанці пересвідчились, що їх ніхто не збирається тривожити, що ви вже давно втекли звідси, забачивши оздобу з пір'я або зачувши свист стріли, пущеної для остороги високо над вашою головою. Ех ви, герої!
— Але ж тих індіанців недарма звуть лютими чамакоками, — заперечив Джуліус. — Я поїхав туди одразу ж, як почув, що ви повернулися, спіймавши облизня, і мушу сказати, що то не дуже гостинний народ. Я доплив на каное аж до перших, порогів на річці — ви знаєте де це. Праліс підступає там до самих берегів, здіймаючись обабіч двома прямовисними стінами, і вода нуртує поміж туфовими скелями, ніби то й справді бозна-яка річка. По берегу перенести каное не можна, бо скрізь непрохідний ліс, перевитий колючими ліанами, і зарості диких ананасів карагуата. Довелося міцніше стиснути весло і пробиратися в каное звивистим річищем. І саме тоді, коли я був на середині порогів, над моєю головою засвистіли стріли. Я нікого не бачив, щоб хоч пальнути, а стріли все летіли і ліворуч, і праворуч. Розвернути каное я не міг і тому мусив відступати заднім ходом, ризикуючи наскочити кормою на скелі.
І досі дивуюсь, як каное лишилося ціле. Тільки спустившись від порогів на спокійне плесо річки, я розвернув човен по течії і щосили наліг на весла. Зупинився аж там, де Солона Річка впадає у Парагвай, і дуже зрадів, побачивши бразільську торпедеру [20]. Попросив офіцера послати клятим чамакокам привітання із своєї гармати, щоб трохи полякати їх, як вони налякали мене, та офіцер, хоч і був моїм добрим приятелем, не схотів мене потішити, бо це, мовляв, парагвайська територія і з того могли б виникнути дипломатичні ускладнення. А поблизу нікого не було, і сам чорт не довідався б про те. Індіанці теж нікому не розповідають про такі речі, хіба що вам, Караї.
— А ви думаєте, що цього замало? Хто-хто, а я напевне подбав би, щоб такий офіцер ніколи більше не командував навіть річковим катером. Якщо ж говорити про індіанців, то тумраги дозволили собі тільки мило пожартувати з вами. Вам не треба було зважати на це. Вони й мене одного разу так привітали, причому стріляли не тільки над головою. Побачивши, що не зможуть поглузувати з того, як я тікаю задом наперед поміж скелями, — у мене був тоді надто утлий човник, він цього просто не витримав би, — що я спокійно веслую далі і поволі наближаюсь до верхнього краю порогів, вони почали стріляти вгору, і стріли, падаючи, втикалися спершу в ніс човна, а потім усе ближче й ближче до мене. Ті індіанські стріли я зберігаю й досі. Взагалі я збираю колекцію зброї, яку будь-коли застосовували проти мене. Коли після переходу через пороги на мій дружній поклик ніхто не відповів, я розвісив на гілках кілька разків скляного намиста, дві барвисті хустки і трохи тютюну, а сам проплив трохи далі і там отаборився.
— І все це ви лишили їм задарма?
— Не задарма, а як знак того, що я визнаю їхнє право взяти мито за те, що я ступив на індіанську землю. Крім того, не забувайте, що у мене в каное було повно їхніх стріл, від чого воно стало схоже на плавучого дикобраза.
— За купу дров ви дали їм стільки краму? Тепер я розумію, чому вони деруть так дорого за свої речі, коли іноді приходять до фортів та селищ і пропонують мінятись. Ви їх розбещуєте, Караї.
— Йдеться не про дрова, а про людську працю, зрозумійте! Індіанцеві треба цілий місяць добряче працювати, щоб примітивними знаряддями виготовити з твердого дерева жакаранди вістря, відшліфувати стрілу ребром річкової мушлі і вирівняти її над вогнем, припасувати вістря — це дуже морочлива робота, а потім випробувати стрілу в польоті. Лише так можна зробити добру стрілу, яка не підведе ні в бою, ні на полюванні. Це зовсім не ті стріли, що їх приносять на пристань для продажу деякі пронозливі індіанці. І ті, й ті — справжні індіанські стріли, але одні зроблені тільки для продажу, а другими можна стріляти. Добра стріла переходить від батька до сина.
19
Тумраги — колись велике індіанське плем'я, що жило в Парагваї на південь від Форте Олімпо; славилося своїми лікарями-чарівниками, які мали великий досвід у лікуванні ран і хвороб природними засобами. Нині там животіє лише кількасот людей.