— Цього ми поки що не знаємо, — відповів Караї, — але було б неправильно твердити, що вони не вміють говорити, тільки на тій підставі, що ми їх не розуміємо. Ви сказали, що всі тварини розвинулися з нижчих, примітивніших істот. Отже, предки сучасних бджіл були менш розумні, примітивніші і не мали такого організованого способу життя. Так же? Але чому ви не запитали свого професора, від кого ж тоді успадкували бджоли свій інстинкт свідомого способу життя?
— Сто чортів! Теж правильно! Чого мені не спало на думку запитати про це? Адже це так просто! Ми дивуємося розуму тварин, я повірив, що розумні тварини могли розвинутися з дурних, і водночас погоджуюсь, що цей розум перейшов до них від дурних предків! Професор говорив це так поважно, а сам, мабуть, насміхався з мене. Ну, ледацюго, попадеш ти ще раз до мене в Чако!
— Не беріть цього до серця, Нене, багато ще поважніших і вченіших людей вірять у це і навчають інших ще більших дурниць.
— То де ж правда, Караї? Він же показував мені картинки, з яких видно, що тварини не мають розвинутого мозку!
— На це я не можу відповісти, бо не знаю і не прикриваю свого незнання різними безглуздими теоріями. Колись люди вірили, що тварини були створені саме такими, якими вони є нині. Оскільки у це вірили всі, чимало праці довелося докласти, щоб переконати людство в іншому, в тому, що кожен і сам бачить довкола: у природі все змінюється і вдосконалюється. Як і ваш учений земляк, я міг би прочитати вам лекцію про комах, цих надзвичайно древніх істот, що вже двісті мільйонів років тому були такими ж, як і сьогодні; але якими вони були задовго перед тим — ми не знаємо. Наш брат-мисливець повинен покладатися на власні спостереження природи і вірити тільки в те, що бачив на власні очі. Хтозна, чи не мають тварини своєї мови, якої ми не чуємо, чи не спілкуються поміж собою за допомогою нюху або безпосередньої передачі думок, чого ми не розуміємо. Це таємниця, якої ми поки що не можемо розгадати, і люди, мабуть, ще довго сушитимуть голови над нею.
— Ваша правда, Караї. Але розкажіть же нам, що сталося того разу з Велькером, — нетерпляче попросив Джуліус.
Розділ восьмий
НА СОЛОНІЙ РІЧЦІ
— Після того як ми розпрощалися з доном Пабло, він поїхав на південь, у місця, де водяться видри, щоб поглянути, чи не почалися вже в них шлюбні ігрища, які відбуваються щороку о цій порі. Дон Пабло обіцяв сповістити мене про це і запевняв, що такого дивовижного видовища просто не можна проґавити. А я поїхав доганяти своїх людей.
Ви всі знаєте, що Солона Річка впадає у Парагвай за одну бразільську милю на північ від Пан де Азукар. Там, де люди мали чекати мене, я і знайшов їх разом із отим лордом. Він отаборився на кілька кроків далі, але корентинець уже допомагав йому збирати дрова і влаштовуватися на нічліг. Коли я приїхав, почало сутеніти, і я мусив чекати ранку.
Ще до схід сонця я прорубав собі дорогу крізь зарості на маленький пагорок, що на південь від гирла. Той, хто бував там, знає, що пагорок цей голий, якщо не зважати на ніби нарочито нагромаджені уламки скель, поміж якими де-не-де в'ються красиві зелені стебла сарсапарілли [26]. Я був там кілька разів і назбирав не одну аробу [27] коренів, що виручали мене, коли було скрутно з грошима. Раніше аптеки добре платили за них, поки не винайшли кращі лікувальні засоби проти нашкірних хвороб. З того пагорба видно далеко навкруги — ідеальне місце для димових сигналів. Проте я не радив би нікому вдаватися до них. Уже кілька років у мене є домовленість з індіанцями тумрагами про деякі сигнали, і коли я запалюю вогонь, вони приходять здалеку на призначене місце. Вони будуть незадоволені, якщо замість мене з'явиться інша людина, яка не принесе їм жодного подарунка. Такий жарт дорого обійшовся б їй. Крім того, вам же відомо, що є різні сигнали, і хто їх добре не знає, може накликати індіанців на власну голову.
Отож я наносив дров і цілу купу прілого листя, розпалив вогнище й почав підкидати в нього листя з певними інтервалами, так що в повітря здіймалися клуби диму — довгі й короткі, ніби телеграфні знаки. Про те, якими знаками користувався я і які мали вожді, котрих я кликав, яким способом я передавав, що вони мусять узяти з собою стільки-от людей, лишивши дома, в глибині краю, своїх жінок і дітей, я краще не говоритиму. Все це можна передати димом так само, як і то, наприклад, чи брати їм із собою зброю. Цілком зрозуміло, що індіанцям не сподобається, якщо хтось підведе їх і їм доведеться марно пробиватися крізь джунглі кілька днів, замість того щоб подбати про свої родини.