— Ви добре зробите, Велькере, якщо до смерку подбаєте про власне місце нічлігу і наносите собі дров, — сказав я йому.
Він утягнув носом повітря, як кваті [28], і відповів:
— Буде дощ, а в мене нема намету. Пересплю у вашому.
Він сказав це так, ніби то було зрозуміло само собою. Мій намет справді розрахований на двох, а мої хлопці поставили собі другий, менший. Коли корентинець довідався, що Велькер, який так влучно стріляє, майже сліпий, його зачудуванню не було меж. Він покинув збирати дрова і всівся перед мисливцем. Англієць поставив намет на кілька кроків далі, в кущах, і тільки-но розклав вогнище, як Велькер і корентинець одразу перебралися до нього. Мітапіру сказав мені, що корентинець весь ранок шепотівся з лордом, і вони, видно, порозумілися між собою, я тільки не міг збагнути як: адже знання іспанської мови в обох було дуже скромне, до того ж один не знав англійської, а другий — гуарані. Я б не заперечував, якби лорд забрав у мене корентинця, та вирішив не випереджати подій.
І тут сталася інша дивовижна пригода.
Англієць прихилився до дерева й почав набивати свою люльку. Він хотів запалити її, але побачив, що вона забилась. Тоді він озирнувся довкола, шукаючи, чим би її прочистити, і, не помітивши нічого такого поблизу, витяг із-за пояса револьвер і вистрілив між листя дерева. До ніг йому впала розшматована кулею маленька пташка тангара. Англієць присунув її до себе ногою, вирвав з крильця перо, прочистив ним чубук і кинув пташку в огонь. Це була відповідь на Велькерів стрілецький рекорд. У Велькера, і особливо у корентинця, те викликало просто захват, але мої двоє індіанців мовчки перезирнулися, і з їхніх поглядів я зрозумів, що цей жарт їм не до вподоби і що лордові доведеться за нього розплачуватись. Тому я вирішив втрутитись.
— Послухайте, сер! — гукнув я від свого вогнища. — Я, мабуть, отак легко та ще й у сутінках такої штуки не утну, але якщо завтра після сходу сонця побачу вас тут, то розіб'ю вам кулею коліно. І будьте певні — не схиблю!
— Ол райт, — пролунала відповідь, після чого всі троє — лорд, Велькер і корентинець, — схилившись, почали пошепки домовлятися про щось.
Повечерявши, ми випили кілька калабас мате і пішли спати. Але спали недовго. Як я й думав, одразу ж після заходу сонця вперіщив дощ. Це була справжня злива. Тільки-но упали перші краплини, як Велькер заліз у мій намет. Він розклав свою постіль, анітрохи не бентежачись, що заважає мені спати, і розлігся так, що я зі своєю постіллю мусив відсунутися вбік. До того ж йому кортіло побалакати. Я гримнув, щоб він не заважав спати. Але старий не вгавав. За хвилину він почав нарікати:
— Я не можу заснути: ваші пси весь час чухаються — у них блохи.
— Вони не мали б тих бліх, якби не набралися від ваших собак. Коли собак годувати, блохи на них довго не втримаються.
— У кожного собаки є блохи.
— Завтра на порогах вони їх погублять.
— Але я не можу спати, через те що вони чухаються.
— А я — через ваші теревені. Замовкніть!
— Краще виженіть цих тварюк з намету!
— В таку погоду? І не подумаю. Мені їхнє чухання не заважає.
— Так мені заважає! Мої ж собаки надворі.
Це вже було занадто. Мабуть, того дня я був у поганому настрої, бо відчував, що тільки змарнував час, вирушивши у цю подорож. А Велькер ще підлив масла в огонь, ударивши ногою мого собаку. Пес рвонув йому штанину, і це зовсім розгнівило старого.
— Ах ти ж бісова тварюка! Ви заплатите тепер і за другу холошу, Караї. Виженете ви цих клятих собак чи ні?
— Якщо думаєте, що я їх залишу тут, то ви вгадали. Зате вижену вас. Збирайте манаття і геть з мого намету!
Мабуть, я був дуже лютий у цю мить, бо Велькера мов вітром здуло. Опинившись на дощі, він довго бурчав перед наметом:
— У таку погоду собаки, бач, не вижене, а білого, мисливця та ще й друга — вигнав!
Думаю, ви мене розумієте: якщо собаки мене годували, то цей білий тільки об'їдав. Я навіть не знаю, де Велькер переспав ту ніч. У намет англійця він, звісно, не поткнувся. Але вранці, коли дощ ущух і ми повставали, ні Велькера, ні англійця й сліду не було. Разом із ними зник, мені на радість, і корентинець. Перейшовши пороги, ми випливли на спокійну воду. Кілька днів шукали рибу понсе, але даремно. Я повернувся до Олімпо, щоб заховати спирт у надійному місці, а Мітапіру послав з одним каное знову на Солону Річку. Та ні про англійця, ні про корентинця я відтоді не чув. Шкода, що не можу цього сказати і про Велькера.