— Треба повернутись за Джуліусом! Я ще хвилину тому чув, як цей навіжений кричав щось. Негайно рушаймо, бо, якщо він знепритомніє, клопоту не збудемося! Візьміть і ви своє ласо, Алонсо!
Високий Мисливець заквапився вниз. Далеко йти не довелося. Джуліус напівсидів, схилившись на камінь, і Караї легко обв'язав його ласо під пахвами. Потім бігом піднявся трохи вище, перекинув другий кінець ласо через гілку дерева і почав тягти за нього, водночас, підтримуючи Джуліуса, як раніше підтримував коня, витягаючи його на скелю.
Алонсо не наважився спуститись до англійця. Але скинув униз кінець свого ласо, і, коли Караї зв'язав обидва мотузи докупи, діло пішло швидше. Вода, якою хлюпнули Джуліусові в обличчя, і свіже повітря привели його до тями. Тільки сильний головний біль ще довго мучив усіх трьох.
— Хай йому чорт, що це було? Крізь що ми пробилися?!
— Хіба ви нічого не помітили на пальмах? Адже колібрі теж були захмелілі і раз у раз шугали до землі, щоб ухопити свіжого повітря. А потім поверталися назад. Проте у них більше розуму, ніж у вас, Джуліусе. Бо ті колібрі, хоч і роззявляють весь час дзьобики, але не видають жодного звуку, тоді як, сидячи на інших квітах, вони щебечуть без угаву. Вдруге тим шляхом ітимете, закривши рота. Невже ви й справді не впізнали того запаху? Адже це ваніль, яку погоничі мулів возять від вас, із Болівії, в Пуерто Суарес [32].
— І справді! Тепер я впізнав! Але такого міцного запаху, Караї, я ніколи не відчував.
— Це тому, що болівійські баунільєрос [33] збирають її постиглу і тільки з гілок кущів, що ростуть унизу.
— Це ж ціле багатство! І воно поряд, усього за якихось двадцять миль від річки! У Болівію ваніль везуть кілька місяців на мулах аж від притоків Амазонки, та й то мають зиск.
— Може, відкриєте контору по експорту ванілі, Джуліусе? — всміхнувся Караї. — Авжеж, тут до неї рукою подати. Цікаво тільки глянути, як ви видеретеся на ті пальми і як збиратимете ваніль серед тих пахощів.
— Ну, щось придумав би. Але поясніть мені одну річ, Караї. Свого часу я мріяв про розкішне життя і хотів відкрити торгівлю болівійськими продуктами. Надіслав листи кільком знайомим. Почувши, що найбільше ванілі купують у Парижі, я туди теж написав і спитав, скільки б мені могли за неї платити. З Парижа надіслали взірці маленьких трубочок, у яких там продається ваніль на вулицях. І от коли я все підрахував, то вийшло, що там ваніль у невеличкій і гарній упаковці коштує дешевше, ніж у нас в Суарес, де її купують оптом — по п'ятнадцять кілограмів одразу. І з іншими продуктами було приблизно так само. Нічого не можу збагнути.
— Все це — загадки комерції, яких ми, мисливці, ніколи не зрозуміємо. Головна причина полягає, мабуть, у тому, що перекупник в Пуерто Суарес, платячи за ваніль не грошима, а товарами, вже на цьому має всі сто процентів зиску. До того ж ваніль надходить не в крамниці безпосередньо до покупців, а на заводи. Там із неї добувають екстракт, тобто справжній ванілін (для чого його вживають, я ніколи не цікавився), і тільки потім порожні, без запаху стручки, які треба викинути на смітник, наповнюють штучним ваніліном, виробленим із дьогтю. Публіка радіє, гадаючи, що придбала справжню ваніль, і псує нею їжу. Але нашому братові, який знає, що таке справжня ваніль, їхній екстракт смердить. На нього не можна було б привабити жодного метелика, комахи розумніші за витончених європейців, їх не так легко обдурити різними сурогатами. Я, коли буваю в Європі, їжі з ванільною приправою не їм… А тепер можна досхочу напитися цієї прозорої, як сльоза, води. Я вже наповнив свою фляжку одразу ж, як ми приїхали, щоб вода трохи отеплилась, бо, коли п'єш просто з джерела, терпнуть зуби.