Обидва мисливці сіли на коней і рушили в дорогу. Караї і вождь подалися в протилежний бік, але незабаром їхні шляхи розійшлися. Байджокігі поїхав передавати димові сигнали, а мисливець вирішив навідатись до поранених списоносців, чи не треба кому допомогти.
— Краще зовсім не показуватися їм на очі, — порадив вождь.
— Я поїду по високій траві, дугою. Зустрінемось на березі болота. Хто приїде раніше, хай зачекає.
Розділ дванадцятий
ОСЕЛЯ ГОЛОДУ
Головне поселення індіанців кадувеїв лежало на високому пагорбі, по схилу якого стікав струмок. Ще не так давно це місце мало неабияке значення. Тут уславлені вожді войовничого племені приймали посланця генералів тріпле-аліянсе[41], які просили «дикунів» допомогти їм, бо їхні війська зазнавали однієї поразки за другою. Це були багатотисячні армії, але і їхнє керівництво, і систему постачання вразила корупція, тому солдати не хотіли проливати кров за спекулянтів, яким поразки давали більше зиску, ніж перемоги. Три великі й багаті країни воювали з непримітним Парагваєм, де диктатор Лопес зумів так вимуштрувати солдатів і надихнути народ, що жартома перемагав у багато разів переважаючі сили ворога. У його війську були й метиси з племені гуарані, які без страхуйшли на смерть, бо Лопес пообіцяв їм, що, загинувши в бою, вони воскреснуть в Асунсьйоні і щасливо житимуть там після війни. Вони вірили кожному його слову, а він не скупився на обіцянки, запевняючи, що неодмінно виконає їх, але, зрозуміло, коли скінчиться війна.
Довгих чотири роки точилася війна і, можливо, тривала б ще й довше, якби плем'я кадувеїв не вирішило порушити свій нейтралітет і виступити проти парагвайського війська. Індіанцям не потрібні були ніякі обіцянки, бо вони не залежали від постачальників продовольства і товарів: для них війна була розвагою, а гвинтівки та патрони вони вміли добувати у ворогів. Воєнізованість парагвайців не справила на них особливого враження, їхня дисциплінованість також не викликала захвату; кадувеї воювали по-своєму, кожен власними силами, здебільшого — невеличкими загонами. Парагвайські війська почали відступати, залишаючи дин за-одним укріплені пункти, в яких було багато всіляких припасів та зброї. Зрештою їхній відступ перетворився на панічну втечу. Під час переходу через болота річки Апа корентинець Чіко-Диявол простромив Лопеса списом, приколовши його до воза, в якому диктатор тікав разом із своєю родиною. А самого його застрелив Лопесів син, котрому ледве минуло тоді чотири роки; хлопчик тримав пістоля обома руками. Так розвіялися плани Лопеса оволодіти всією Південною Америкою. Та парагвайці були певні, що тільки через загибель диктатора не були воскрешені в столиці країни Асунсьйоні всі ті, хто віддав за нього життя; з чоловічого населення залишилися живими тільки хлопці, молодші десяти років, та діди, старші за вісімдесят.
Про індіанців, які своїми наїздами вирішили долю війни, всі забули. Втім, їм то було байдуже. Вони втратили небагато людей, зате привезли до своїх сіл чимало здобичі. Тим часом славу кадувеїв привласнили кілька генералів, і, щоб закріпити її за собою та засвідчити індіанцям свою вдячність, вони звеліли вписати до книги державних актів усі населені кадувеями землі з дикою худобою й кіньми на них. Та кадувеї і до цього поставилися байдуже, їм ніколи й на думку не спадало, що хтось коли-небудь наважиться заперечити їхнє право на землі, які зроду-звіку належали їм. Та саме вдячність генералів стала загибеллю кадувеїв. Досі індіанці жили спокійно, їх ніхто не турбував, бо на їхніх землях не було ні покладів алмазів, ні золотоносних жил. Не знали вони й голоду. Та от скінчилася війна. Кількість «індіанської худоби», яку лишили там військові поставники, почали визначати у сто тисяч голій. У горах і раніше було багато здичавілих коней. По війні їх стало там ще більше, бо коні тікали з війська так само, як і люди, але не поверталися, як люди, до своїх рідних домівок. Коні залишалися там, де були кращі пасовиська і де була свобода. Поразка Парагваю послабила торгівлю на річці, і на м'ясо та шкури був великий попит.
Отоді й прийшли на індіанську землю купці, які принесли з собою горілку, що давала їм великий зиск. Та проти них ще можна було якось, боротись, хоч купці й перебували під захистом коменданта фортеці, з котрим ділилися прибутками. Кадувеї зуміли здобути фортецю і перебили весь гарнізон. Значно гірше стало, коли з'явилися підприємці, які, прикриваючись машкарою прогресу, навчили кадувеїв вирощувати цукрову тростину, продали їм преси, щоб чавити солодкий сік, і пристрої для його перегонки, і хоч старі вожді наказали знищити машини, індіанців уже пойняла горілчана пристрасть. Кадувеї недарма з діда-прадіда були гончарями. Вони виготовили перегонні апарати з випаленої глини та стволів рушниць, заклали в лісах таємні плантації тростини і збудували ґуральні. Потім прийшли віспа та інші недуги.
41
Троїстого союзу Аргентіни, Бразілії та Уругваю проти парагвайського диктатора К. Лопеса у війні 1865–1870 рр.