— Нам не личить розводитись про те, що ми зробили. Ми виконували накази Байджокігі.
Наувільйо помітив, що юнаки жодного разу не назвали Байджокігі вождем і говорили про нього як про рівного, однак хотіли, щоб тільки він розповів про бій.
— Добре, я зачекаю. Але скажіть, скільки забитих.
— Поранений один Апакам.
— Я питаю про тих, з Ріу Гранді.
— Троє мертвих, тому що Байджокігі вистрілив тричі. Стільки, — обидва юнаки піднесли руки над головами і розчепірили пальці, — лишилося лежати, але ми не знаємо, мертві вони чи поранені. Нам було наказано тікати, і ми не сміли затримуватись, щоб рахувати або збирати здобич. Апакама підстрелили ззаду, коли ми на конях скакали звідти.
— Скількох людей послав Байджокігі на бій?
— Це навіть не було боєм. Ми лише кілька разів штрикнули ножами тих, хто не досить швидко злетів з коней. А далі вони билися самі між собою і з своїми кіньми.
Розповідаючи, воїни погладжували м'якенькі ягуарячі шкури. Вождь уже почила її розуміти, як усе було. Та коли юнаки додали: «Нас було тільки троє, а Байджокігі з трьома чужинцями стояв на Орлиній скелі», — він не зміг приховати подиву.
— Скажіть іще, хто були ті чужинці і звідки у вас шкури?
— Один був Альберто. Інших ми не знаємо. Шкури Апакам без дозволу узяв у Альбертовій печері, і Високий Мисливець про те не знав. Однак тепер він уже помітив, що шкур нема, бо ми по встигли їх повісити на місце. Втім, якби й устигли, він усе одно дізнався б, що їх хтось брав, бо вони закривавлені і в одній дірка від кулі.
— Ідіть відпочивайте. Ви добре попрацювали.
Юнаки пішли, хоч їм і лестила увага старого вождя й бесіда з ним. Провідавши пораненого друга і пересвідчившись, що він добре доглянутий, вони почали міркувати, до б роздобути шматок в'яленого м'яса. Вони знали, до його треба шукати. Досвідчені старі індіанці завжди мали невеличкий запас про чорний день, але вельми неохоче з ним розлучались. Однак хлопці пообіцяли їм незабаром усе віддарувати, певні, що вождь не покине їх напризволяще і неодмінно приїде у Наліке.
Наближався полудень. На землю спала спека, і село затихло. Втома здолала й молоді тіла. Адже юнаки їхали ступою цілу ніч і весь ранок, підтримуючи свого друга. Насилу проковтнувши кілька шматків м'яса і запивши їх подою, вони міцно заснули.
Тим часом Хосе Фернандес вирушив на полювання, хоч особливих надій на нього і не покладав. Адже в нього зморений кінь, нема собак і один-єдиний патрон, що його хлопець виблагав у когось із дідів. Хосе хотів, щоб селу не було соромно за свою негостинність. А село поринуло в сон під час сієсти [45]. Тільки старий вождь непорушно лежав, розплющивши очі. Він дивився перед собою і думав. Отже, Байджокігі пощастило заманити ворогів на свою землю і здолати їх, пославши проти них, наче на посміх, усього трьох хлопців. Він переміг їх не зброєю, а хитрощами. Оце молодь! Не вірить старим переказам, не боїться чарівників, священні імена вимовляє легко і звично. Оноенроді для них — не бог, а великий вождь. Ці хлопці твердять, що будуть кращими за славних предків, за найславетніших воїнів. Так, це справді зухвалі слова, але вони потішили Наувільйо. Хлопці ділом довели, що це — не дитячі хвастощі. Вони прагнуть стати кращими, і вони стануть кращими. А він, Наувільйо, досвідчений вождь, хотів був скликати до бою всіх своїх воїнів, хотів першим напасти на ворогів і водночас вагався, знаючи, яка нерівна зброя у них і у ворогів. Правда, він хоч загинув би у бою, на коні. Але скільки загинуло б і його людей? Може, це була б смерть для його народу? Тоді Мальгейрос здійснив би свою погрозу — захопив би їхні землі. Все-таки ці юнаки не гірші за нас, хоч вони й не такі, як ми, хоч у них інші звичаї і вони інакше думають. Як гордо розмовляв з ним той Апакам. Чудовий хлопець! Він не соромиться свого тіла навіть перед жінками. Повертаючись з бою, він не вбирається на чужий взірець, як от його син-приймак, він не висміює старих звичаїв, а розмірковує над ними і відхиляє, коли не погоджується.
До ліжка нечутно підійшла Очопана. Вона довго стояла мовчки, боячись порушити плин його думок. Зрештою майже пошепки промовила:
— Я — тада![46] — І коли він усміхнувся дівчинці, притулилася до нього і запитала: — А чому ми вириваємо собі вії і брови?
Це дитяче «чому?». Діти всіх народів питають так і майже завжди про речі, на які дорослі не можуть відповісти.
— Тому, що так споконвіку робили старі люди, — відповів вождь.
— А чому робили так старі люди?
— Я не знаю.
— Чому ж ти гнівався на Апакама? Ти більше не гніваєшся на нього? Правда, не гніваєшся? Адже це так гарно! Страус красивіший за жабу.