Караї зустрівся з ним кілька років тому саме тут, на землях кадувеїв. Вони обидва були тоді ще незнайомі між собою, майже необізнані з місцевими умовами і робили перші спроби налагодити зв'язок з індіанцями. Весь статок Караї, тоді убогого біженця, складався з того, що він мав на собі, і єдиною цінністю і гордістю мисливця була рушниця з дамаськими стволами і чудовими вигравіруваними візерунками на металевих частинах. Він купив її колись як антикварну річ за десять золотих у відомого празького зброяра Новотного, і тут, у джунглях, вона викликала захват. Та, на лихо, з неї не було чим стріляти, бо Караї мав лише півбляшанки пороху і трохи свинцю. Він пишався також своїм мачете, викутим з найкращої американської сталі. Оце, власне, й усе, що мало якусь вартість. Що ж до його одежини, то про неї годі й говорити. Вона була вся пропалена і подрана. Від протимоскітної сітки зосталася лише половина — друга згоріла.
У своєму сповненому пригод житті Караї не раз лишався без копійки в кишені. В таких випадках він користувався гостинністю «дикунів», за яку не треба було платити грошима. Проте підтримувати стосунки з індіанцями на західному березі Парагваю, особливо ж з боку Чако, де спинився Караї, було просто неможливо. Того року на всьому березі з'явилось так багато москітів, що індіанці змушені були забратися у внутрішні райони країни. Здавалося, що пробити цю живу стіну неможливо, а надто з таким нікчемним спорядженням. Та Караї не журився. Він давно вже поклав собі познайомитися з індіанцями кадувеями, які жили на схід від річки. їхня лиха слава не лякала його. Коли знайомі, дізнавшись про цей намір, застерігали мисливця, він відповідав їм бразільським прислів'ям:. «O diabo nao е tan preto, como а pintam»[49]. І порадники тільки знизували плечима.
Коли мисливець приставав на човні до фортеці Олімпо, він ще не знав, як саме здійснить свій план. Підтягнув човна, прив'язав його до палі й озирнувся. Хоч у фортеці Караї і мав знайомих, проте навряд чи їх можна було назвати друзями. Більше того, гендлярі просто не любили його, бо він не так давно примусив їх заплатити мисливцям повну ціну за впольовані шкури, а цього вони не звикли робити. Отож ніхто на пристані не привітався з Караї, здавалося, навіть не помітив його приїзду. Хіба що тільки натоптуваний негр, що сидів на кебрачових колодах і всміхався. У нього були добрі очі, приязний погляд, і він з першого ж погляду сподобався Караї. Але що з того, якщо мисливець мав у поясі всього кілька парагвайських пезо, та й ті такі подрані й підмоклі, що жоден болічеро не прийняв би їх. Лише один папірець був цілий. Мисливської здобичі Караї також не мав — принаймні на продаж. І хоч його човен був такий навантажений, що занурювався в воду аж по самі борти, крім колекції індіанських побутових речей, в ньому нічого не було. У фортеці вони не мали ніякої ціни, і мисливця підняли б на глум, якби він запропонував їх кому-небудь купити. Але негр всміхався так привітно, так щиро п'яв великі очі й копилив товсті губи, що мисливець гукнув його і запитав, чи не хоче він випити з ним скляночку.
— Com muito gosto[50], — відповів негр португальською мовою.
Отже, він був бразільцем, і це сподобалося мисливцеві ще більше, бо він сподівався дещо вивідати у нового знайомого про протилежний, бразільський берег. Та негр став ще симпатичнішим Караї, коли сказав, що його звуть Маноелем Венцеслау. Таке ім'я у центрі Південної Америки та ще й у товстого негра — звідкіля воно тут узялося?[51]
Вони випили по скляночці, мисливець заплатив своїм останнім цілим пезо, і негр запросив його пообідати. Мисливцеві було цікаво глянути на житло Маноеля. Як же він був здивований і вражений, коли побачив просторий дім із пальмових колод, укритий пальмовим тесом. Навіть комендант фортеці і той не мав такого гарного помешкання. І, мабуть, у жодній оселі Олімпо не було так чисто, як тут. Мисливець зголоднів і з подякою прийняв запрошення пообідати. Особливо приємними були гаряча, аж кипляча солодка кава, зварена по-бразільському, і відпочинок у гамаках на веранді під час полуденної спеки. Після цього нові знайомі пили мате і розмовляли, потім господар запросив гостя до вечері, а коли вже майже посутеніло, його діти допомогли мисливцеві перенести вантаж з човна до будинку. Караї залишився тут на цілий тиждень. Сеньйор Маноель запропонував Караї залишити свою колекцію у нього, доки повернеться. А коли Караї в знак подяки хотів віддати йому свій човен, — це, власне, була єдина річ, з якою він міг зараз розстатися, — негр не схотів навіть слухати про будь-яку винагороду за гостинність. Минуло кілька років, поки Караї випала нагода віддячити Маноелеві за його ласкавість. Але вже з першого дня вони стали добрими друзями, як то розуміють у джунглях.