Дружба двох таких несхожих між собою людей викликала справжнє обурення серед мешканців фортеці, але мисливець на те не зважав. Негр, з свого боку, допомагав Караї здійснити його плани. Сеньйор Маноель любив індіанців, захоплено розповідав про них, хоч водночас боявся їх і ніколи не осмілювався ступити на їхню землю.
Коли одного разу мисливець запитав, чи не знає він поміщика Мальгейроса, фазенда якого розташована на протилежному березі річки, негр засміявся.
— Та, мабуть, що знаю, — відповів він. І додав загадково: — Це майже мій сват.
Мисливець уже чув, що колишній «діретор дос індіос» живе з негритянкою, і тому поспішив перевести мову на інше. Господар розповів Караї все дуже докладно і порадив йому, якщо він хоче заприязнитися з кадувеями, обійти маєток Барранко Бранко стороною.
— Індіанці знають геть усе, що там робиться, ба навіть про те, що там думають. Як? То для всіх загадка. Взагалі можна відвідати Мальгейроса, але в такому разі треба неодмінно добряче з ним полаятись!
Ця порада здалася мисливцеві слушною; він не заперечував проти неї, бо знав, що Мальгейрос — погана людина. Отож одного дня він справді заїхав туди на своєму човні, і йому не завдало багато клопоту розійтися із старим у поглядах. Уже тоді він поклав собі вивідати минуле Мальгейроса.
До індіанців Караї збирався вирушити пішки або на човні, хоч подорож по звивистій річці Набілеке, де не можна натягти вітрила і довелося б тяжко працювати веслом, була б значно важчою і тривалішою. Маноель відговорив його від неї і запропонував свого коня на тому березі річки, якого мав привести на домовлене місце біля кордону індіанської території його малий син. Правда, на тому березі в нього був поганенький кінь, але краще поганий кінь, аніж зовсім ніякого. Так усе й зробили. Мисливець переїхав річку човном, узяв коня, а хлопець на човні повернувся додому.
Караї добре розпитав дороги, але сталося так, що на третій день, коли вийшли всі припаси, які дав Маноель, він заблукав у густих чагарниках. Низьким підліском звивалася річечка. Вода у ній здулась і стояла непорушно, отож неможливо було визначити, в який бік тече потік. На лихо, ніде поблизу не було навіть дерева, щоб видертися на нього і оглянути місцевість. Річечка, в'юнячись, подекуди зникала в болотах.
В який бік не продирався мисливець, скрізь натикався на закрут річки. В такому випадку найрозумніше буває злізти з сідла і дати відпочинок собі й коневі. Мисливець так і зробив. Він набив люлечку і запалив, тимчасом як кінь заходився оббирати на кущах соковите листя.
Там Караї і зустрівся з полковником Фейхоо та його людьми. Він ще здалеку почув тупіт їхніх коней, але коли невеличкий загін доїхав до місця, де він сидів, сонце вже почало хилитися на захід. Від прибульців мисливець довідався, що поблизу є брід через річку, по якому проходить кордон індіанських земель, і що недалечко від броду стоїть хатина, в якій вони сподіваються переночувати. Караї вирішив приєднатися до них. Та перед самим бродом верхівці сполохали кількох жакутингів [52], і мисливець подався за ними, гукнувши полковникові, що приїде трохи пізніше. Він сподівався знайти брід, йдучи по їхніх слідах.
Караї вирушив за фазанами, бо не мав ніякого припасу, а об'їдати нових знайомих не хотів. Та. лихо йде і біду за собою веде, а надто в чужому краю. Він ніяк не міг підійти до птахів на постріл і не помічав, як заглиблювався все далі в підлісок. А коли йому зрештою вдалося підстрелити одного птаха, навколо стемніло. Шукати слідів не було рації. Мисливець спробував був піти понад річкою, та якщо він не міг знайти дороги завидна, як би він це зробив поночі. Довелося розсідлати коня, прив'язати його до дерева і, розклавши багаття, заходжуватися біля вечері.
Це була невесела вечеря. Він не мав чайника, не мав навіть солі, зате йому не бракувало музики, якою вітали його цілі хмари москітів. Спершу він підтримував великий вогонь, щоб відігнати їх, але це не дуже допомагало. Протимоскітна сітка була пропалена, і він ліг у попіл ближче до вогню, накрився з головою важким плащем і одразу ж заснув, такий був зморений, а ще більше розгніваний на самого себе.
Спав він недовго. Кінь почав рватися в кущах, брикатись і злякано іржати. Мисливець підхопився й кинув хмизу в багаття. Та не встигли гілки спалахнути, як він побачив двоє очей, що світилися в темряві. «Ну, славна буде ніч», — подумав мисливець і схопив рушницю, один ствол якої був заряджений кулею, а другий — тільки грубим дробом. Уночі нічого покладатися на один постріл.