Мисливець глянув на своє вбрання. Хоч у Мануелевім домі він і опорядив його, наскільки це було можливо, проте воно добряче потерпіло під час нічної дороги в чагарях, та й ночівля у попелі не додала йому краси.
— Що ви, полковнику! Мій туалет не для домашнього свята. Ви всі вичепурені і, певен, маєте ще й празниковий одяг у сідельних мішках. Під вами гарні коні. А я вирізнятимусь на позиченій шкапі. До індіанців я б ще міг з'явитись отак, але у тутешньому вищому світі, серед поміщиків з берегів Парагваю… мене візьмуть на глум. Зрештою я не тільки не запрошений, а навіть не знайомий з Брагою. І не чув про нього жодного доброго слова.
— Не бійтеся неприємностей! їдьмо! Я запрошений, а ви — мій гість. Я поясню це. В усій Бразілії нема людини, яка б образила у своєму домі гостя.
— Ви забули, що Брага не бразілець, а португалець. Ну, то й що, він з дитинства живе у Бразілії! Там буде велике свято. Вони запросили славетного пайдора [54], якому немає рівних. Він забрів сюди з Аргентіни і скрізь бажаний гість. Ви повинні його послухати.
Мисливця зрештою пощастило умовити, і далі вони поїхали разом. Перетнувши вузьку смугу прибережних індіанських земель, вершники під вечір прибули до маєтку на березі Набілеке, що належав зятеві Браги — Карліто.
У фазенді лишилися тільки дві старі служниці. Усі подалися на свято. Карліто нещодавно одружився з наймолодшою дочкою Браги — Луїзою. Альваро переплив на коні через річку, щоб похизуватися своїм мистецтвом верхівця, і пригнав з протилежного берега човен. Спершу перевезли сідла, потім переправили коней.
У маєток Порто Брагу приїхали досить пізно.
Мандрівникам страшенно дошкуляв голод. Проте обід уже скінчився і, за тамтешніми звичаями, треба було чекати вечері, хоч би й усі вмирали з голоду. В Бразілії гість, приїхавши під час обіду, може сісти до столу без запрошення, та якщо зі столу вже прибрано, він і за золото не дістане навіть недоїдків.
Зате напоїв не бракувало, і все товариство було вже добряче напідпитку.
— Не треба було мені сюди їхати, полковнику. Ось побачите, це добром не скінчиться, — зауважив мисливець.
— Не турбуйтеся, я про все подбаю! Зрештою, якби вони щось задумали, нас досить, щоб навчити їх чемності.
Проте Караї знав, що на полковникових людей не можна покластися, навіть якби їх було більше: дуже зголоднілі, вони вже після першої чарки так захмеліли, що нічим не відрізнялися від інших гостей, котрі пили другий день. Мисливець відмовився пити і вмостився у темному кутку веранди.
Нема нічого нуднішого, коли твереза людина має слухати п'яне патякання. Розмова точилася про пісні славетного барда, про те, як блискуче він учора виступав, які дотепні вірші декламував, але ніхто з гостей не міг переказати бодай одного, бо, по-перше, поет читав вірші іспанською мовою, а по-друге, все те переплуталось у їхніх захмелілих головах. До того ж серед гостей не було жодного, хто міг би відповісти пайдорові такою ж дотепною імпровізацією. Зрештою він не схотів співати підпилому товариству і пішов складати вірші для сьогоднішнього вечора, коли гості трохи протверезяться і зможуть краще його оцінити.
Мисливець позіхав від голоду й нудьги. Але недовго. Його запримітив сам Брага. Сухорлявий, сивий дід добряче хильнув, а хміль завжди робив його войовничим. Як і сподівався мисливець, старий обрав саме його за мішень для своїх жартів. Він підійшов, хитаючись, до мисливця з чаркою в руці і запропонував:
— Випий з нами за наше здоров'я!
Відмовитись не можна було, тому що всі вважали б це за смертельну образу. Тому мисливець узяв чарку і трохи відпив.
— Пий усе! Ти ж не сеньйорина.
Всі зареготали.
— Я вип'ю, Браго, вип'ю більше, ніж ви, але після вечері.
— Пий тепер! Чи, може, ти не вмієш пити? Хай тоді мої донечки позичать тобі сукню. Або заграй нам щось на гітарі.
— Я не вмію грати ца гітарі.
— Не вмієш? Що ж ти вмієш? Хіба що їздити на своїй шкапі?! Полковник Фейхоо розповідав про тебе. Може, він і має рацію, може, ти й справді вчений чоловік, але ж ти страшенно брудний!
Присутні замовкли, ніби враз протверезіли, і спрямували погляди на пояс Караї, щоб упевнитись, що там немає зброї. Мабуть, і сам Брага не радий був, що сказав таке.
У тиші, що запала, мисливець відповів, на перший погляд, зовсім мирно:
— Ви маєте рацію, сеньйоре Браго. Мені не треба було сюди їхати і не треба було покладатись на гостинність португальця, навіть якщо він прожив майже все життя у Бразілії. Та коли вже я тут, то повинен терпіти. Ви кажете правду, що в мене брудне і подране вбрання, зате у мене чиста совість. Я ніколи не вбивав зв'язаної людини.
54
Пайдор