— Я питаю, що ви робите?
— In media res[61], вивчаю життя тварин на волі. Це дуже важливо і для науки, і для всього людства. Розумієте, я, власне, другий Сетон-Томпсон [62] — проводжу наукові спостереження над природою.
— Можна було вибрати і зручніший час для спостережень, але не в тім річ. Я питаю, що ви робите з конем?
— Це кінь зовсім не об'їжджений. Я сказав би, що це одна з тих диких і свавільних тварин, які никають тут по схилах гір. Цікаво, що його природний, може й добрий, норов зіпсувався при першому ж зіткненні з людиною, так само як псується вдача напівцивілізованих дикунів. З часом вони перестають боятися технічних досягнень, розпізнають дошкульні місця цивілізованих людей і роблять для себе основний життєвий висновок: робота — прокляття, отож можна вдаватися до будь-яких хитрощів, аби тільки не працювати і нічим не поступатися задля блага інших.
— Це погляд людини, яка не вміє їздити верхи, проте лінується ходити пішки. Це ваш кінь?
— Ні, не мій. Мені позичили його на прохання дуже поважних осіб, які надають великого значення моїй науковій діяльності. Мені доведеться їздити на ньому цілих чотирнадцять днів, щоб зробити своє діло. А діло в мене дуже важливе — вивчати життя тварин на волі, щоб знати, як треба правильно, по-спортивному вбивати їх. Цієї породи коней я не знаю. Хіба ж можна сідати на коня, не приборкавши його…
Далі Альваро не міг слухати.
— Сеньйоре, — вигукнув він, — та ви ж більша скотина, аніж цей кінь!
Вчений муж повернувся до Караї і докірливо сказав:
— І ви дозволяєте оцьому молокососові ображати мене?
— Я вам не гувернантка, — відповів Високий Мисливець. — Дивуюсь, що цей юнак назвав вас сеньйором. Але можу дати вам пораду. Тут існує такий звичай: якщо хтось почуває себе ображеним, то сам зводить рахунки з тим, хто перед ним завинив.
— Але ж у мене рекомендаційні листи від впливових осіб. Дозвольте передати їх…
— Вони вам тут не допоможуть. Люди, які дали вам рекомендаційні листи, навіть коли вони політики, почервоніли б від сорому, побачивши, як ви знущаєтесь з коня, та ще й чужого. Гадаю, вам не лишається нічого іншого, як витягти револьвер і порахуватися з молодиком, який вас образив, інакше з вами порахуються інші. А це, гадаю, для вас буде не дуже приємно.
— Але ж той молодик, напевне, теж стрілятиме, якщо я вийму зброю? Він увесь час позирає на мої руки, та й револьвер у нього висить спереду на поясі.
Незважаючи на те, що мисливці були страшенно злі, вони не могли втриматися від сміху.
— А ви, мабуть, носите зброю, щоб стріляти лише в те, що тікає від вас і не може оборонятися?
— Безперечно! Я не можу ризикувати своїм життям. Воно надто цінне і для науки, і для людства взагалі. Зрозумійте, панове, що я професор, вихователь молоді.
Тим часом Альваро розстебнув пояс і кинув його на землю.
Щойно він зробив це, як рука професора потяглася де револьвера. Мисливці напружилися, та їм не довелося втручатись, бо зброя професора застрягла в кобурі, ніби соромлячись свого власника. Діставши красивий і міцний удар у підборіддя, Москітінго не встиг навіть витягти її.
— Це вам завдаток! — вигукнув Альваро.
— Може, дати йому ще того дрюка? Клепати, доки не розлетиться на друзки? Хай панкові дістанеться, як і його коневі! — висловив думку Нене Фіорі.
— Це я тільки трохи розім'явсь… Але йому досить і цього!
Для «вченого спостерігача» звичаїв диких тварин такої прочуханки справді було досить.
Тим часом Караї відійшов до свого намету і переглянув рекомендаційні листи. Якими непередбачливими і легковажними буцають деякі люди, пишучи їх! Вони не думають ані про те, кому дають такі листи, ані про те, кому вони призначені. Звіддаля Караї почув іще, як Нене Фіорі радив професорові на прощання:
— Ану, збирайтеся швидше і геть, звідки прийшли. Але пішки! Якщо ми побачимо вас верхи на коні, ви так легко, як оце зараз, не відбудетесь. Наука і все людство можуть зазнати тяжкої втрати!
Незабаром Караї забув про цей випадок — у нього були інші, важливіші турботи. Ні він, ні решта мисливців більше не зустрічали доктора наук Москітінго. Тільки й того, що, їдучи разом із Альваро до Барранко Бранко, Високий Мисливець спитав його дорогою:
— Ну, а що кажуть про цей славний удар ваші добрі духи?
— Мабуть, задоволені; єдине, в чому вони сумніваються, чи не мало я йому вліпив…