Велькер схопив головешку і подався в хащі, але, не стримавшись, усе-таки закричав здалеку:
— Ви прогнали мене, як тоді на Ріачо Саладо[6], і я вам цього не забуду! Ви невдячна людина, Караї!
— Того разу вам заплатили за послуги, і ви були просто слугою! — гукнув услід йому Отонте і докінчив протягло: — Гуі-і-і-і-і-і.
Так індіанці виявляли глузування і радість. І, приклавши долоні до рота, Отонте тягнув своє нескінченне, тремтливе «ііііііі».
Насмішка індіанця прозвучала так по-дитячому природно, що всі щиро зареготали. Образи й прикрощі враз було забуто. Зник старий швейцарець — зникло й напруження, і біля вогнища запанував веселий настрій. Навіть мовчазний дон Пабло і той підбадьорився й пристав до розмови. Але цій розважній людині не давали спокою глумливі Велькерові слова, і Пабло надумав спитати, чим ті кпини викликані.
— Караї, — попросив він, — поясніть, чого так глузував з мене отой плюсклий п'яничка-гарапато [7]? Може, я справді ляпнув якусь дурницю? Завжди мовчу, а коли говорю, то дуже мало, щоб ніхто не помітив, який я неук, і все-таки часом щось бовкну. З чого ж він сміявся?
Інші мисливці теж згадували, але так і не збагнули, чому сміявся Велькер. Тільки Нене Фіорі почав трохи розуміти, але не причину Велькерового сміху, а те, якого болю старий завдав дону Пабло.
— З чого б це Велькер міг глузувати? Хіба що з власних дурощів. Ви ж знаєте, яка це причепа! — підбадьорив він іспанця дружнім словом.
— Ба ні! Я, видно, бовкнув якусь велику дурницю і повинен знати, яку саме, бо інакше він глумитиметься весь час і мені доведеться забиратися звідси й шукати іншого місця для полювання. Він базікатиме у фортеці, клепатиме язиком по всіх фазендах. Я знаю, що його ніде не терплять і звідусіль виганяють, та поки випровадять, він устигне такого напатякати про мене… Я не зможу тут жити, бо не підніму руки на Велькера, щоб покарати його, а якщо не стримаюсь і зроблю це, мене не приймуть поміж себе порядні люди. А я вже звик до цього краю і сподівався, що десь тут подбають про мене після смерті орли в лісі або пірани в річці. Я вже знаю тут своїх могильників і не хочу шукати інших та знайомитися з ними. То скажіть, Караї, яку ж дурницю я бовкнув?
— Я ще ніколи не чув од вас такої довгої мови, доне Пабло, — відповів, усміхаючись, Високий Мисливець. — Ви не сказали жодної дурниці, тільки трохи перебрали міри у вияві пошани. Сказали «сеньйор — дон — караї», а всі ці три слова мають одне значення. Велькер сміявся з вас тому, що не так давно сам про це дізнався. То я пояснив йому, коли він запитав, що значить індіанське слово «караї». Але так може помилитися всякий. В Європі, де кожен вміє читати і багато читає, такі помилки часто роблять і освічені люди, коли вони схвильовані.
— Розкажіть нам що-небудь про ту Європу, щоб ми знали, як поводитись, коли раптом опинимося там, — попросив метис Алонсо.
— Ти не опинишся далі Асунсьйона і ще радий будеш, якщо поліція одразу ж не припровадить тебе по етапу рубати ліс у Чако.
— А це хтозна. Я бував і далі. Аж на півночі від Куяби, у витоках Ріу Арінос. Я вирушив туди шукати чапель. Люди казали, що вони гніздяться там не поодинці, як тут, а цілими зграями, але мені довелося тікати звідти, бо я встряв у революцію…
— Ти — в революцію?.. За кого ж ти боровся? За колорадос? — взяли Алонсо на приціл мисливці-парагвайці. — Чи давно ти там був?
— Рівно одинадцять років тому…
— Я так і думав. Уже рік як ти знову тут, отже, повернувся після закінчення десятирічного строку, протягом якого діє закон про притягнення до відповідальності за вбивство. Чоловіче, тепер нема чого навіть згадувати про революцію. За давністю років тобі нічого не зможуть закинути, що б ти не мав за душею. Ну, розповідай, як ти полював на чапель у витоках Аріносу.
— Чапель там було більше, ніж у нас. Тільки вони завжди кружляли надто високо і їх не можна було підманити навіть на пташине опудало, щоб потім підстрілити зблизька. Біс їх знає, де у них гнізда і які вони. Боліт там немає, тільки гірські потоки, отож уявіть собі, яке то було полювання. Маленьких чапель там називають мірасоль, до них можна підійти лише тоді, коли вони дивляться на сонце і забувають про обережність. Літом їх там більше, ніж тут. Та все одно в тому краї міг би щось уполювати хіба що такий невтомний мисливець, як дон Пабло. А я хіба можу з ним змагатися?