— Чи досить вам мого слова честі, коменданте?
— Цілком. До іншої контрабанди мені нема діла, хай її перевіряє митний катер. Може, вам допомогти? Ми візьмемо ваш човен на буксир, а ви могли б піднятись до нас на палубу, поки допливемо до гирла Набілеке.
Це була дуже спокуслива пропозиція. Навіть якби не вщух вітер, то й тоді для того, щоб за допомогою вітрила й весел дійти до гирла Набілеке, потрібно щонайменше дві години. Та з усього було видно, що вітер стихне, тільки-но сонце підніметься вище, а це означало, що доведеться добряче веслувати аж до вечора.
І все ж таки Караї не був певен, що йому варто приймати цю пропозицію, яка могла мати небажані наслідки. Та не встиг він дійти до остаточного висновку, як на човен упав канат з гаком на кінці. Його кинули з носа канонерки так влучно, що гак зачепився за основу щогли. Не лишалося нічого іншого, як опустити вітрило і закріпити стерно так, щоб між обома суднами весь час була однакова відстань.
У відповідь на запрошення піднятись на палубу канонерки мисливець ґречно подякував:
— Краще я залишуся біля стерна. Мені не хотілося б, щоб вантаж намок, а розмовлятимемо ми й так.
— А що у вас може намокнути?
— Я везу і борошно, і кілька мішечків солі, а їм вода може наробити шкоди, — сказав він, не погрішивши проти правди. Проте військові добре відчули прихований зміст його слів, бо розуміюче посміхнулися.
— Чого до вас присікався той тюлень на пенсії Лазаро Аранда, який водить Мальгейросів катер «Лейтенант Герреро»? Він завзято подавав вам сигнал «стоп» і лаявся, мов терутеру [63], коли пацюк краде яйця у нього з гнізда. Ви напевно чули його гудки.
— Авжеж чув, але вони мене не обходили, хоч і діяли на нерви. Якби ви не нагодились, мені довелося б стрельнути в сирену, щоб не надокучала.
— А ви б могли влучити?
— Може, не з першого пострілу. Ви ж знаєте, я сухопутне створіння, на річці почуваюсь непевно і, можливо, не вгадав би одразу точну відстань. Не те, що ваші матроси. Канат з гаком кинули незгірше, ніж пастух ласо або болеадору. Першим пострілом я збирався попередити їх, щоб вони сховали голови. Ви знаєте, що я шаную людей, і мені зовсім не хотілося б продірявити старого Аранду. Він не казав вам, чому його так кортить побалакати зі мною?
— Щось казав, але його «Герреро» так гуркоче, що нічого не можна було розібрати Мовляв, у вас забагато боєприпасів, одній людині не треба стільки.
— Але ж я їду у джунглі надовго, і зайвий патрон мені, звісно, не завадить.
— Добре буде, якщо ви поквапитеся, — втрутився до розмови лейтенант. — У фазенді в Мальгейроса повно озброєних людей, а він просить ще й допомоги військом. Коли ми там вантажили дрова на катер, старий казав, що боїться нападу. Якісь негідники начебто нацькували на нього диких індіанців, загрожують йому і крадуть худобу. Я бачу, що ви їдете до кордону індіанської землі. Якщо побачите когось із тих дикунів, порадьте їм облагодити все до того, як нас пошлють проти них. Банк має велику силу і тремтить за кожну вкрадену голову худоби. Невже ті індіанці й справді такі злодії?
— А то як для кого. Банк справді вважає їх злодіями, бо судить за своїм звичаєм. Не маю сумніву, що там сидять дуже побожні люди. Але ви пам'ятаєте старе прислів'я: Quen roba un ladron?..
— Tem cen anos de perdon, — пролунала відповідь під дружній сміх усієї команди. — Скажіть, сеньйоре Караї, чи не зустрічали ви десь у джунглях професора Москітінго? Він був увесь напакований рекомендаційними листами, які йому дав також банк. Що він там робить?
— Хотів поглянути крізь збільшувальне скельце на ягуара. А довелося врятувати його від самосуду.
— Розкажіть нам про цю пригоду.
— Хай іншим разом. Спасибі, що підвезли. Ate otro dia! До побачення!
Запитавши для годиться «Da licenca?» — «Ви дозволите?», Караї, не чекаючи відповіді, підтягнув канат, відчепив гак од щогли і розвернув човен прямо проти гирла Набілеке. Вітер ураз напнув підняте вітрило, мисливець привітно помахав рукою на прощальне вітання з палуби канонерки.
Поки що все йшло так добре, що кращого не можна було й сподіватися. Військові дивилися на конфлікт між індіанцями й поміщиком так само, як і він. Вони не мали особливого бажання допомагати в нечесній грі, але мусили це робити, діставши наказ. Вони подбають, щоб наказ не надійшов занадто швидко, а коли його одержать, то виконуватимуть без зайвого поспіху. Недаремно в ті часи у Бразілії було поширене слівце «amanha», тобто «завтра»; це «завтра» могло означати і «за місяць», а, якщо потрібно, — то й «за півроку». Отож мисливець мав досить часу, щоб здійснити свої плани, перш ніж прибуде військо.