— Вибач мені, будь ласка, — стрепенувся Кріт, майже через силу оговтуючись від своїх мрій. — Ти, напевно, маєш мене за нечему, але ж усе це для мене така дивина. То он... яка... вона... річка!
— Саме ця Річка, — уточнив Щур.
— А ти справді живеш разом з річкою? Оце життя!
— Разом з нею, і при ній, і на ній, і в ній, — сказав Щур . — Вона мені брат і сестра, і тітонька, й товариство, і їжа та питво, і — звісно! — купіль. Вона — мій світ, і не треба мені іншого. Те, чого вона не має, чи й варто мати, а те, чого вона не знає, не варто знати. Господи, чого ми тільки не пережили разом! Зима чи літо, весна чи осінь
— вона завжди сповнена радощів і тривог. Коли в лютому починається повінь, у моїх коридорах та льохах стає зовсім мокро, а до спочивальні крізь вікно тече руда водиця, і це мені аж ніяк не до вподоби. Та незабаром повінь помалу спадає, тільки залишає на стінах мул, що пахне краще, ніж кекс із родзинками, а очерет з водоростями забивають усі ходи, і я по них бігаю, мов по сухій перині, навіть ніг не замочу, ще й знаходжу там щось смачне та й взагалі чимало цікавих речей, що їх усякі нехлюї ненароком упускають з човнів!
— А тобі не буває нудно? — наважився спитати Кріт. — Весь час тільки ти та річка і більше нікого, ні з ким і словом перемовитися!
— ...І більше нікого... Гаразд, не буду тебе розчаровувати, — терпляче мовив Щур.
— Ти тут новенький і, певна річ, всього не знаєш. Та берег нині такий заселений, що дехто навіть вибираються звідси. А взагалі — це просто неподобство. Видри, зимородки, нирки, куріпки — всі вони вештаються тут цілий день, ще й вимагають: зроби для них те, зроби се — нібито у мене свого діла нема!
— А що о-о-он там? — поцікавився Кріт, махнувши лапкою у бік розлогих заплавних лук, що починалися від берега і тяглися аж ген до темної смуги лісу на обрії.
— Там? Та то ж і є Старий Ліс, — відказав Щур. — Тільки ми, бережани, не часто ходимо туди.
— А ті, хто там живе, вони... вони хороші? — спитав Кріт трохи наче збентежено.
— Ну-у-у... — спроквола відповів Щур. — От давай поміркуємо разом. Білочки
— то народ чудовий. Кролики теж — щоправда, не всі, бо серед них трапляються всякі. Є ще там Борсук. Він живе в самісіньких нетрях і ні за які гроші не погодиться жити деінде. Добрий старий Борсук! Його ніхто не чіпає. Бо хай тільки спробує... — значуще додав він.
— А що, хіба хтось хотів би зачепити його? — здивувався Кріт.
— Ну звісно... різні є звірі,— якось невпевнено почав пояснювати Щур. — Куниці там... тхори... лиси всякі. Вони теж бувають нічого собі... У мене між них є добрі знайомі: при зустрічі вітаємось і все таке... Тільки часом на них щось таке находить — та це кожен знає!.. І тоді вже... Ні, краще їм не довіряти, от що я скажу.
Кріт добре знав — серед звірят не заведено теревенити про всякі лиха, що можуть спіткати їх, ба навіть згадувати про це. Тому перевів розмову на інше.
— А за Старим Лісом що? Там щось наче тьмяно синіє. Нібито якісь пагорби. Або імла над містом — чи то просто хмари?
— За Старим Лісом розлігся Широкий Світ, — пояснив Щур. — Але він не для нас із тобою, нам до нього зась. Я там не бував і не збираюся... Та й тобі він ні до чого, якщо всі клепки маєш. І облишмо про це говорити, прошу тебе. Стривай! Ось нарешті наш затон; тут ми й поснідаємо.
Вони звернули з бистрини до тихої заводі, схожої на маленьке озерце. Зелені береги полого спускалися до води. Брунатне коріння дерев таємниче звивалося під безмовною водною гладінню. А трохи далі, за уступом греблі, де вирувало сріблястопінне безладдя і де пліч-о-пліч із сірою громадою млина невтомно плюскало млинове колесо, простір повнився приглушеним, заспокійливим гомоном, в одноманітність якого, однак, раз у раз впліталися якісь чисті бадьорі звуки. Від захвату Кріт аж сплеснув передніми лапками й видихнув:
— Оце так-так! Оце ну!
Щур пристав до берега, прив’язав човника, допоміг ще непризвичаєному Кротові зійти на землю й витяг кошика з харчами.
Кріт як великої ласки попросив дозволити йому самому розпакувати кошика. Щур охоче погодився, а сам задоволено простягся на траві. Тим часом його збуджений друг, розстеливши скатертину, діставав один по одному таємничі пакунки й розкладав, як належить, усе, що в них було, і без угаву, тільки-но перед його очима з’являлася нова страва, захоплено вигукував:
— Оце так-так!
Коли все було готове, Щур скомандував:
— А тепер, хлопче, налітай!
Кріт охоче підкорився, адже він почав своє весняне прибирання, як годиться, ще вдосвіта й відтоді не мав у роті ані крихти. І стільки подій уже сталося з ним сьогодні, що здавалося, наче те порання було давно-давно, багато днів тому.