— Усе ще північ, — сказав Тім. — Він указує шлях навіть після заходу сонця, правда ж? І якщо дерева надто густі, щоб бачити Стару Зорю й Стару Матір?
Стерничий кивнув, поплескав Тіма по плечу… а тоді нахилився і делікатно клюнув його в щоку. І бігом відступив назад, наче нажаханий власною хоробрістю.
— Нічого, — заспокоїв його Тім. — Усе добре.
Стерничий опустився на коліно. Решта зійшли з човна і наслідували його приклад. Вони поприкладали кулаки до лобів і прокричали «Хайл!»
Тім відчув, як на очі навертаються сльози, й придушив їх.
— Підведіться, мої вірні піддані… якщо ви вважаєте себе підданими. Підведіться в ім’я любові. І дякую.
Тубільці повставали й залізли назад на човен.
Тім підняв металеву пластину з написом.
— Я це поверну! Цілим і неушкодженим! Правда-правда!
Повільно (але з усмішкою, і це було чомусь жахливо) Стерничий похитав головою. Він востаннє подивився на хлопчика приязним довгим поглядом, відштовхнув жердиною хисткий човник від землі й поплив у той трясовинний закутень світу, що його вони називали своєю домівкою. Тім стояв і дивився, як човен поволі й статечно повертає на південь. А коли команда вітально підняла весла, з яких крапала вода, він помахав у відповідь. Він провів їх поглядом, аж поки човен не перетворився на примарне мерехтіння на смузі вогню, запаленого призахідним сонцем. Він змахнув з очей теплі сльози і (ледве) стримав бажання гукнути болотяних людей назад.
Коли човен зник з поля зору, Тім повісив свої ґунна на худенькі плечі, повернувся в той бік, куди показував прилад, і покрокував у глиб лісу.
Спустилася темрява. Спершу світив Місяць, та коли він торкнувся землі, те світло стало тьмяним і непевним… та й воно зрештою зникло. Стежка справді була, Тім був цього певен, але з неї легко було збитися в один чи інший бік. Перші два рази, коли це сталося, він зумів якось не вдаритися лобом об дерево, але втретє зіткнення уникнути не вдалося. Він думав про Мерліна і про те, чи могло бути так, що такої людини не існувало, і врізався грудьми в стовбур залізного дерева. Сріблясту тарілочку він у руці втримав, але кошик з провізією впав на землю, і все, що в ньому було, розсипалося.
Тепер доведеться повзати навколішки й збирати все. А якщо не хочу сидіти тут до світанку, то можу щось і не знай…
— Присвітити тобі, мандрівцю? — поцікавився жіночий голос.
Пізніше Тім заспокоював себе тим, що скрикнув од несподіванки (бо чи ж не маємо ми всі схильності прикрашати свої спогади, щоб вони показували нас із кращого боку?), але правда була трохи більш гіркою: він закричав од жаху, впустив пластину і ладен був накивати п’ятами (і хай би там було хоч сто дерев, на які він міг налетіти), коли втрутилася та частина його єства, що відповідала за виживання. Якби він побіг, то, найпевніше, більше ніколи не знайшов би їжі, розкиданої на краю стежки. Чи пластини, яку зобов’язався оберігати й повернути неушкодженою.
До мене заговорила пластина.
То була нерозумна думка, бо в такій тоненькій металевій тарілочці не змогла би поміститися навіть фея завбільшки з Арманіту… та чи нерозумніша за маленького хлопчика, котрий сам-один вирушив у Нескінченний ліс шукати чаклуна, який міг уже багато століть лежати в могилі? І який, навіть якщо й був ще живий, перебував, мабуть, за тисячі коліс на північ од тієї місцини, на тому краї світу, де ніколи не танув сніг?
Тім придивився, чи нема зеленого світіння, і не побачив. Відчуваючи, як важко гупає в грудях серце, він опустився на коліна і став мацати землю. Пальці натрапили на розсипані брутерботи зі свининою, кошичок ягід (майже всі вони висипалися на землю), сам плетений кошик… але сріблястої пластини не було.
— Де ти, чорти б тебе у Ніс узяли? — у відчаї закричав Тім.
— Тут, мандрівцю, — відказав жіночий голос. Спокійний і стриманий, він долинав зліва. Стоячи на долонях і колінах, він розвернувся в той бік.
— Де?
— Тут, мандрівцю.
— Говори, не замовкай, як ти не від того.
Голос був люб’язний.
— Тут, мандрівцю. Тут, мандрівцю, тут, мандрівцю.
Тім простягнув руку на голос, і пальці зімкнулися на цінному предметі. Перевернувши його в руці, він побачив зелене світло. І пригорнув, весь спітнілий, пластину до грудей. Він подумав, що ще ніколи в житті йому не було так страшно: навіть тоді, коли він збагнув, що стоїть на голові у дракона. І водночас ще ніколи не відчував він такого полегшення.
— Тут, мандрівцю. Тут, мандрівцю. Тут…
— Я тебе знайшов, — Тім почувався дурним і не дурним одночасно. — Тепер ти можеш, е-е, замовкнути.