Птах на півскоку присунувся до кота, а кіт на чверть кроку до птаха, і обидва ще старанніше затулилися брилем.
— Злочинець, мабуть, дуже небезпечний, — шепнув один із них, закриваючи дзьоба крилом.
— Міжнародний, — уточнив другий, навіть вусом не повівши. — Якщо встиг переодягтись і змінити зовнішність то так швидко його не схоплять. Знаєш, у моїй сім’ї...
Вони почули виття сирени, і крізь дірки в брилі побачили сапфірові виблиски на машинах «швидкої допомоги». Промчало їх три чи чотири, дотримуючись відомого правила: якщо в погоні багато переслідувачів, обов’язково кілька з них розіб’ється. Потім була невелика перерва; після неї з увімкненою синьою вертушкою на даху проїхав міліцейський автомобіль, але не сигналячи, щоб не викрити себе перед злочинцем.
— Все, — сказав кіт, чіпляючи бриля на кущ. — Кінець куплету! 3 темпу їзди впізнаю машину інспектора Методія Новака.
— Приїхав розтелепа в свинячий голос! — Птах розправляв крила.
— Не скажи — це дуже досвідчений офіцер. Він завжди прибуває під кінець, щоб мати всі факти, потрібні для складання протоколу. Розтелепи і, даруйте на слові, жовтодзьобі квапляться, порушуючи правила дорожнього руху, тож і бачать неповний злочин або й чверть злочину, не кажучи вже про типів, які приїжджають ще до того, як сталася подія, і можуть тільки сполохати злочинців. У моїй сім’ї знайомі з такими речами…
— От-от. Ви сказали: знайомі. Ми вже давненько розмовляємо, а ще не запізнались. Ви дозволите? — Легенько піднявши крила, птах церемонно схилив голову: — Ерик Повзик.
— Дуже приємно. Йонатан Коот, капітан запасу.
— Двічі «о»? «О-о»?
— Так точно. Прізвище трохи британізоване.
— Але читається по-старопольському, — полестив птах. — Дозвольте, капітане, ковтнути води з вашої посудини.
— Пийте, будь ласка. Вода кришталево чиста. — Йонатан уперся хребтом і нахилив відро, щоб новому знайомцеві, якого, що не кажи, а лелекою не назвеш, було легше дістати до води.
— Чудова! Де брали?
— З цієї ж річки. Тільки вище від заводу.
— Отож-бо, — мовив Ерик і, трохи подумавши, запитав: — А вам не здається, що це директор утік із своєї роботи?
— Ви гадаєте, гналися за магістром[2]-інженером Спритеком? За які гріхи?
— За отруєння. Кричав же той тип у мегафон, що, мовляв, той, хто бачив негідника…
— Йшлося ж про овального.
— Якраз директори мало ходять, багато їдять, отож часто гладшають і стають овальними.
— Тоді б не казали: «Покидьок і шельма». Щодо осіб вищого, ніж звичайні люди, рангу, таких означень не вживають, навіть якщо вони відповідають дійсності. То хтось із підлеглих…
— Виходить, не такий уже й важливий злочинець?
— Можливо. Буває, що завинив пес, а женуть кота.
— Або: крадуть миші, а люди ставлять опудала на птахів. У деяких країнах знищують усе птаство, а потім страждають від засилля павуків, жуків і гусені.
— Як на мене, пане Повзику, то я волів би, щоб його спіймали. Наш рід процвітав завдяки невловимості мого прадіда по материній лінії, славетного кота…
— Ми тут собі баляндрасимо, — перебив його птах, який терпіти не міг просторікувань, — а овального вже, певне, вистежили.
— Вистежили з вертольота, а мотоциклісти схопили.
— Той жевжик його, певне, впізнав.
— Лікарі із «швидкої допомоги» забинтували.
— А ваш друг інспектор Новак складає протокол.
— Я швидше назвав би його моїм давнім знайомим, ніж приятелем, — заперечив капітан Коот і скрушно зітхнув. — Спробуй утекти, коли така шалена погоня.
— Втекти можна, тільки не слід поспішати, — пролунав з-за відра чийсь тихий, але виразний голос.
Повзик глипнув лівим оком на відро, а правим на Коота, здивований, що його баритон раптом змінився на тенор, і промовив:
— Твердження оригінальне, але позбавлене сенсу.
Коот блимнув обома баньками на Повзика і, ще більш здивований, відказав:
— То навіщо його виголошувати?
— Це я вас хотів спитати.
— Кого це «вас»?
— Якщо я кажу вас, то маю на увазі вас, бо ж нас тільки двоє.
— Не досить, що цей тип верзе нісенітниці,— Йонатан, щоб було образливіше, звертався до емальованого відра, — він ще й твердить, що це я кажу казна-що! Все, дятлиську, годі з мене!