— А на чому ж вони тоді стояли?
— Річ у тім, що вони, заплутавшись у стропах, лежали на спині і вступили в бій з цілим батальйоном, щоправда, поскубаним партизанами, але все ж таки батальйоном. Мусили прийняти бій, щоб виплутатись із стропів і мати здатність маневрувати. Тато перегриз стропи їй, а вона йому, і, в такий спосіб вивільнившись із пут, вони удвох помчали великими стрибками в навальну атаку на мінометну батарею, яка стояла під ворітьми. Подолавши перешкоду, відійшли до лісу, підпаливши під час відступу цистерни з бензином і замінувавши склад з боєприпасами. Наступного дня, бувши вже далеко і в небезпечному місці, обоє почули страшний гуркіт, а через тиждень у газеті, знайденій у взятого в полон командира полку, вичитали, що злетів у повітря і назад не повернувся один дуже поважний генерал.
— Їй? Вона? Обоє? — дивувався Бікі.
— Хто ж то був той другий парашутист?
— Моя мама, — відповів Йонатан. — Моя добра мудра мама. Їхній шлюб зареєстрував командир лісового загону.
Користуючись тим, що оповідач, поринувши в минуле, замовк, Хелонідес зробив швидкі підрахунки і сказав:
— Виходить, десь цими днями, капітане, мають бути твої іменини?
— Не мають бути, а є,— усміхнувся Коот. — Саме сьогодні.
— Виходить, це вогнище…
— Так. Але знав про це тільки лісник.
— Ти сказав йому раніше, ніж нам? — у голосі сержанта вчувався легенький докір.
— Нічого я йому не казав.
— Звідки ж він дізнався?
— Бо саме він, тоді двадцятилітній юнак, був тим командиром загону, який скріпив шлюб моїх батьків.
— ЕЙ, капітане! — вигукнув Хелонідес. — Живи і командуй нами довго!
Повзик нічого не сказав, лише гладив і розправляв дзьобом шерсть на передніх лапах Йонатана.
— Дякую, — мовив Коот і, тихенько помуркуючи від задоволення, повів далі розповідь: — У перші тижні після шлюбу Вітослав мав багато клопоту: навіть коли йшлося про найпростіші речі, йому важко було порозумітися з Бетті, оскільки з іноземних мов він знав лише російську, а вона не знала жодної, крім англійської, якою розмовляла з помітним шотландським акцентом. Перебуваючи в загоні, навчилася кількох польських фраз: «Я голодна», «Позич патронів», «Дай мені спокій», «Бий фашистів»… Так вони починали взаємно опановувати мови.
— Звідки ж тоді спільний бойовий заклик, та й пароль, відгук? — Хелонідес хотів уточнити геть усе.
— От-от! Звідки? Ти щось про родичів казав.
— Дідусем мого батька по лінії матері, тобто моєї бабусі, був корінний британець Макавіти.
— Як це пишеться? — запитав Бікі.
— Зі старих документів Скотленд-Ярду ми знаємо, що прадід підписувався MсAvity, а по-польському ми пишемо просто Макавіти. Так, як Shakespeare і Шекспір.
— Ага, то це той славетний кіт, якого ніколи не було?
— Говоріть так, щоб і я міг зрозуміти, — озвався Повзик, щораз більше переживаючи через своє невігластво і подумки постановляючи ще цієї осені надолужити прогаяне. — Як він був прадідом, коли його зроду не було?
— Його ніколи не було на місці злочину, любий Ерику, і на цю тему Томас Еліот,[10] поет і досліджувач котячих таємниць, написав всесвітньовідомого вірша.
— А який він був?
— Еліот? Неперевершений.
— Ні, кіт!
Хелонідес по пам’яті задекламував:
— Тут він трохи опоетизував, — шепнув Йонатан Ерикові.— Дід дуже дбав про вуса. Я бачив його на портреті.
Бікі, заслуханий в риму й ритміку, закінчив строфу:
— Ну, і де ж його немає? — допитувався Ерик, уже трохи розчарований.
— Ні на місці злочину, ні поблизу, — відповів Коот.
Хелонідес далі цитував переклад вірша:
— Форін оффіс, — шепнув Йонатан, — це британське міністерство іноземних справ.
10
Еліот Томас Стернз (1888–1965) — англійський і американський поет, драматург і критик, лауреат Нобелівської премії.