— Ану, кажи швидко, сержанте, від кого з нас двох тхне?
— Від обох, — принюхавшись, констатував Бікі.— Твоя шерсть, Йонатане, пахне сигаретним димом, а я — фенолом.
— Тебе хтось покропив?
— Ні, річка смердить.
— Розплутали труби?
— Навіть не пробували, але результати найчудовішого винаходу може звести нанівець один-єдиний бельбас. Ти, мабуть, пам’ятаєш, Зефірин доповідав про одного з найзапекліших алкашів, якого інспектор віддав під нагляд вахтера?
— Пам’ятаю. Це той капельмейстер, еге?
— Так-от Тронбонь помарширував з оркестром на урочистості, а п’яничку лишив самого, давши завдання промити фільтри. Рецидивіст випив розріджувач, а фільтри опустив у Бубжу, щоб вони самі промивалися течією. Вже повипливала мертва риба, вже в’януть аличеві кущі.
Йонатан поправив опалі вуса, зволоживши лапу, приплескав їх до щік. Проковтнув слину і, щоб не зрадити своїх почуттів звучанням голосу, показав лиш напрямок маршу.
Так само, як і дев’ять днів тому, вони піднялися руслом струмка через пороги і скелясті уступи аж до його джерела. Узбіччям, встеленим сухою глицею, вийшли на край корчовища і, перепочивши трохи в тіні останніх дерев, рушили далі.
Ішли мовчки, не розмовляли й тоді, коли зупинялися відпочити. Йонатан був заглиблений у невеселі думки, Бікі навіть через панцир відчував, що відволікати його від цих думок різними дрібницями не варто.
На півдорозі сержант почув далекий шум мотора, який то затихав, то гучнішав, долинаючи з якогось одного місця попереду. Бікі відзначив, що командир, досі набагато чутливіший, не звернув на це уваги.
— Ерик, мабуть, приготує що-небудь до нашого приходу, — мовив він Коотові.
— Чому ти саме зараз про це згадав?
— Бо якраз минаємо місце, де ріс його родинний дуб.
— Ага, справді,— сказав капітан, ніби лише тепер усвідомив, де перебуває, і зразу ж нашорошив вуха. — Щось начебто гуркоче, — невдоволено муркнув він. — Нижче голови, щоб нас здаля якийсь Лись-Блись не запримітив.
— Не чути ні пилок, ні сокир.
Коот нічого не сказав, лише змінив напрямок руху, обходячи джерело шуму.
«А щоб мене злий собацюра вхопив! — подумав він. — Якби Бікі не заговорив і не вирвав мене із задуми, то підліз би просто під гусениці цього тягача. Або завдання перед собою ставлю надто важкі, або командир я надто старий», — констатував він і, відчувши гіркоту в горлі, провів язиком по носі.
Коли дійшли до Цюркави, Коот лишив Хелонідеса на чатах, а сам помчав у напрямку шуму. Перш ніж добігти до місця, побачив тремтячу верхівку величезної ялини, яка темною свічкою височіла над лісом. Якась сила шарпала їх за стовбур, гуркочучи дедалі дужче. Нарешті дерево захиталось і, обмітаючи білі хмари на небі, гупнуло на землю.
Місце для розвідки було невдале, згладжене тракторними гусеницями, і Йонатан, щоб побачити все зблизька на власні очі, мусив повзти через колючу ожину. Повзти довелося довго, було боляче, та коли врешті він розгорнув носом останню заслону листя, побачив за два стрибки перед собою спину й спітнілу лисину Лись-Блися, який, сидячи на розкладному стільчику й посмоктуючи пиво з пляшки, був схожий на глядача в театрі.
Під стільчиком валялися розбиті пляшки, паперові етикетки й порожні консервні бляшанки, а перед ним, на безпечній відстані стугонів великий гусеничний тягач, який без пилок і сокир корчував дерево за деревом, спершу обхоплюючи стовбур товстим сталевим тросом, а потім легенько, поволеньки і безжально намотуючи його на барабані.
Цей потужний зашморг безжально видирав ялини, сосни чи дуби разом з корінням.
— Такий пихатий, у стільки разів вищий за мене, — примовляв Лись, погладжуючи свої кудлаті бакенбарди і спостерігаючи, як стовбур опирається, як, не бажаючи скоритися силі, трусить гілками… — Вже летиш, уже тебе нема… А ми ями зарівняємо, і — лись-блись, гладенько, порядочок під шнурочок…
На берег Цюркави Йонатан повернувся пригнічений і ніби раптом набагато більше посивілий. Хелонідес подумав, що то, мабуть, від зміни освітлення, бо якраз у цей час кілька великих купчастих хмар оточило сонце, і проміння падало на ліс притьмяніле, мов старе золото.
— Капітане, у тебе кров на лівому вусі. Може, хлюпнути трохи водички?
— Не варто, Хелонідесе, — відповів Коот. — Кого наша кров хвилює! Пливемо.
Рушили за течією Цюркави, збільшуючи швидкість у міру того, як усе більше розступалися її береги. На водах Малого Хлюпу вийшли з нурту і, повернувшись так, щоб тінь падала на праве плече, попливли на північ у напрямку «Перепалки».