— …по всій країні. Тут ми взнали про спокутування Лись-Блися, який поклявся насадити цілі ліси. Ці кущі бузку чули наш бойовий клич…
— ЕЙ, ЕЙ, славо наша, гей! — вихопився Ерик. — Славо наша, гей!
— Оце дзеркало води бачило нашу радість від здобутої перемоги.
— Наші вистриби, борюкання, переверти, — Повзик навіть трохи підскочив, знуджений задовгою, як йому почало здаватися, промовою.
— Не минуло тижня, — вів далі Коот, — лише кілька днів, зате яких активних і, скажу не вагаючись, — геройських. Протягом ста годин ми тримали в пазурах усе Місто і диктували йому свої умови такі ж категоричні, як Сципіон[19] Карфагену, тільки набагато мудріші. Та варто було проявити ницість, лінивство й дурість усього лише трьом людцям — і всі наші три перемоги обернулися на поразку.
— Як це всі? — крикнув Ерик. — Бікі казав мені про того дармоїда і наркомана, який загидив річку, але я присягаюсь на дубовому листі, що коли тільки дозволиш мені, капітане, то ще до понеділка я ось цим дзьобом увіб’ю йому цвяхи в труну.
— Ерику! Ти ж не акула-людоїд і навіть не шуліка, — примирливо мовив Хелонідес і звернувся до Йонатана: — Це я розповідав йому про свою пригоду, а ось ти, капітане, не сказав нам ні слова про те, що ж сталося в Місті чи в лісі.
Коот був по-солдатському відвертий і лаконічний, нічого не пом’якшував і не прикрашав. Слова падали, немов гранати, і з кожним реченням обидва сержанти щораз нижче опускали голови.
— У суботу після роботи сюди прийде панна Зося з боцманом. Їй буде оголошено подяку перед строєм, а твій батько, Хелонідес, почує правду про нас і про наші вчинки. Що ж до нас трьох, то ми все ще лишаємось Ескадрою Йонатана…
Від зворушення командирові стиснуло горло, і якусь мить він не міг говорити.
Десь неподалік, мабуть, знімалися в політ дикі лебеді, бо так сильно били крильми по воді, що здавалося, ніби ціла ескадра кораблів розгорталась у бойовий порядок.
— Ми втрьох як були ЕЙ, так і лишились, — повторив Коот, оволодівши голосом, — і перед нами стоїть складне завдання…
Йонатан говорив дедалі голосніше, щоб перекричати хлюпотіння і чимраз сильніше сичання, та врешті мусив замовкнути, бо вже нічого не було чути, крім оглушливого:
Троє друзів стали в бойову позицію, готові відбити атаку.
— Наші! Ур-ра-а! — раптом вигукнув Бікі й скочив у воду, кличучи: — Сюди, сюди, боцмане!
З-за густого очерету, не перестаючи сичати й булькати, поволі висунувся велосипед з панною Зосею на рамі, Добромиром на сідлі і великим плетеним кошиком, прив’язаним до багажника.
Боцман метляв подертою правою штаниною, був геть мокрий, але радісно усміхався.
— Агов! — кричав він. — Ви чекали на нас від суші, а ми від Атлантики, тобто, як її, тьху! від Хлюпотики. Отут і тут ще треба допрацювати, щоб стиснуте повітря не шарпало штанинами, а як педалями кручу, то від вилясків лопатей голова йде обертом, — але мій водопед, безперечно, викличе революцію в десантних операціях і в туризмі. На першу ж премію від винаходу збудую в місті два басейни: відкритий для всіляких зефіринів і з підігріванням для нашого шановного Хелонідеса. Ну що, не сподівалися таке побачити? Сідай, капітане, прокатайся трохи.
— Ви ж збиралися приїхати в суботу після роботи, — ухильно сказав Коот, якого не спокушала перспектива купання навіть на велосипеді.
— Вже по роботі, Йонатанку! — гукнула Зося, аж підскакуючи від радості.— Ми зовсім забули, що завтра субота вільна!
Дринь!..
Дринь!..
Це Ерик гатив дзьобом у велосипедний дзвоник, щоб було іще веселіше.
— А в кошичку, мабуть, щось смачненьке? — Бікі повільно піднімав плавцем накривку. — Може, пакетик агар-агару?
— А для мене, боцмане, ви часом не привезли кілька корабельних жуків під павучим соусом? — загукав Ерик, переставши триндикати.
— Аякже, аякже, — озвався чийсь дуже милий голос ізсередини.
— Вибачте! — Хелонідес, уражений, відсахнувся. — Перепрошую, що не постукав.
У напівмороці кошика загорілись жовті й сентиментальні очі.
— Хто це?
— Я не серджусь, любий, — ніжно, млосно і замріяно муркнув голос.
— Кого це ви тут без попередження… — забурчав Коот, відкриваючи кошик, і аж захитався на задніх лапах, бо хтось зненацька кинувся йому на шию.
— Ча-ао, тату!
— Це ти? — не повірив власним очам капітан. — Яким побитом? І що це ти з себе, Пусько, зробила? На кого ти стала схожа?
19
Сципіон Африканський Молодший (бл. 185–129 рр. до н. е.) — римський полководець, який у 146 р. захопив і зруйнував Карфаген — місто-державу в Північній Африці.