Запитання, либонь, було доречне. Йонатанова донька так змінилася, що в ній ніхто б тепер не впізнав причесаної під ангорську кицьку покоївки з «Хати Бунгало». Шерсть гладенька, гривка коротко підстрижена, і тільки один вузький мідний браслет на лапі та чорна хустка на шиї.
— Кого ти знову вдаєш?
— Нікого, тату, — відказала Пуссі, аж по очі ховаючи мордочку в хустці. — Я тепер є і завжди буду терористкою, донькою великого Йо. Ти хоч знаєш, тату, як ти гримиш? Всі тепер ні про що не говорять, тільки про тебе і про твоїх десантників. «Тер-рор, Хор-рор, Мар-рмелад»! Фантастично!
Капітан намагався стишити цей ураган захвату, але донька обняла його і заспівала ще не зовсім сформованим, але приємним голосом:
Йонатан, стараючись приховати зворушення, причісував посивілого лоба, непомітно тер лапою очі і мурчав:
— Граєш нову роль, виспівуєш нові слова на стару мелодію, робиш з мене бульдог знає кого, якогось бандита з великої дороги…
— Тоді вже радше розбійника, тату! Ти знаєш, як про тебе співають?
— Хто?
— Усі. Панно Зосю! Пане Боцмане! Три-чотири!
Кішечка махнула лапою, і вони втрьох заспівали по-гуральському[20] на три різні голоси:
Йонатан, повернувши вуса до кущів бузку, старанно й поволі виламував дві розквітлі китиці. Робив він це довше, ніж будь-коли, тамуючи хвилювання, нарешті вручив їх співачкам і подякував їм за пісню уже своїм звичним голосом.
Боцман тим часом відчепив поплавки від водопеду, зручно вмостився на них і промовив:
— Коли ми підпливали до берега, ви, любі терористи, саме обговорювали якесь важливе питання…
— Не терористи, а транспортники, — перепинив його сержант Повзик.
— Це ти, Ерику, недоумкуватим мухам можеш такі небилиці розказувати, а не морським вовкам.
— Невже ти гадаєш, що ми… — почав був Хелонідес і урвав на півслові, перейшовши на інше: — Сам же казав, що всі листівки про наш розшук зразу ж позривали колекціонери.
— Не гадаю, Бікі, а маю стовідсоткову певність. Адже я пішов до одного з тих збирачів і попросив показати листівку. Хочу сказати, що на фотографії у тебе набагато солідніший вигляд за той предмет, який ти підпираєш.
— Прошу нас вибачити, боцмане, що ввели вас в оману, видаючи себе за працівників «ТВОПОСУТРАПО у СЛЕТЕПЕРІ».
— В оману ви нас не ввели, тож нема про що говорити.
— Ми збиралися вам завтра все пояснити.
— А вийшло так, що все стало ясно сьогодні.
— Це просто чудово, що ви привезли Пуську. Така приємна несподіванка!
— Моєї заслуги тут немає. Вона так хотіла вас побачити, що й сама прибігла б, якби знала, де ви переховуєтесь.
— Я сподіваюсь, що ніхто…
— Ніхто! — запевнив боцман. — Навіть панна Пуслава, яку я саме тому й віз у кошику, щоб посвячених у таємницю було якомога менше.
— Правильно, — сказав капітан. — Адже я не знаю, чи захоче вона зі мною лишитися, коли довідається, що з терором покінчено, і то назавжди. Оце саме перед вашим прибуттям я збирався повідомити моїх підлеглих про свою думку щодо…
— Розв’яжемо цю проблему спільно, — перебив його Добромир.
— Я мав на увазі ескадру, а не проблему, — пояснив Коот.
— А я проблему, — повторив боцман і без будь-якого попередження подав гучну команду: — Довкола мене — сідай!
Послухались його всі, оскільки боцманське звання на флоті одержують такі люди, яких не можна не послухатись, навіть коли ти адмірал.
— Моряки!
Саме так назвав їх Добромир, і в цьому було багато слушності, бо ж кожен із нас — на морі, в повітрі чи на суші — випливає з рідного порту і, змагаючись з вітрами, проклинаючи затишшя, оминаючи рифи, тримає курс через життя на сонячні й щасливі острови.
— Моряки! Одинадцять днів тому капітан Коот сформував ескадру і повів її на бій. Я знаю про її перемоги й поразки і прошу, щоб ви прийняли мене під свій прапор.