Роком пізніше, чи, може, двома, у всякому разі навесні, певно, і в травні, бо садки вже побіліли, а в лісі заквітли берези і дуби, глід і горобина, разом з інспектором Новаком я вибрався на маївку.
Два велосипеди, звичайні, не водні, стояли, сперті один на одного, як два мудрі віслюки, стомлені важким переходом, тільки дзеркальця заднього виду на довгих хромованих стержнях стирчали чуйно, наче вуха. Ми сиділи поруч на стовбурі ялини, поваленої зимовою бурею. Методій правою рукою потирав ліву ногу, бо в нього нили кістки, як це буває на весну. Неспішно розмовляли про всяку всячину. День був сонячний і лагідний, а розмова така приємна, така дружня, що я наважився запитати про одну річ, яка давно не давала мені спокою.
— Чи справді в день повернення Радохи з Пшилєппою до міста не можна було затримати Йонатана Коота? І чи не траплялася нагода пізніше спіймати когось із його спільників?
— Отримавши відшкодування із страхувальної контори за подряпаний футляр і заплативши штраф за халатність, директор більше цю справу не порушував. — Новак відповів на моє запитання ухильно.
— Ну гаразд, — не здавався я, — а як же з іншими витівками Коота?
— Протокол ми зберігаємо в архіві,— без особливого ентузіазму відповів детектив. — А загалом скажу тобі, що я дотримуюсь правила, яке складається з трьох частин: добра міліція знає все, говорить небагато, а заарештовує тільки тоді, коли немає іншої ради.
Виклавши цю максиму, він махнув рукою, як мені здалося, показуючи на велосипед. Я глянув у прямокутне дзеркальце і закляк на місці.
За нашими спинами по лісовому бездоріжжю крокувала Ескадра Йонатана. На чолі йшов Коот з гордо задертим хвостом, за ним Зося з Ериком на плечі і врешті боцман Добромир, який тягнув легенький візок з Хелонідесом. Усі співали, а Пуська пустувала, торкаючи лапками квітучі конвалії, щоб вони видзвонювали у ритмі маршу.
Пауза на два такти після тенорового заспіву Повзика, і зразу ж злагоджений хор:
Не помітивши нас за високою травою, вони промарширували повз ліщинові зарості й почали віддалятись. Припорошені курявою далеких доріг, стомлені, вони, однак, видавалися дуже щасливими.
Коли в дзеркальці їх не стало видно, я тихо спитав:
— Бачив?
— Кого? — глянув на мене інспектор здивованими сірими очима.
— Тих, за чиї успіхи ти так стиснув кулак, аж пальці в тебе побіліли.
Він усміхнувся й нічого не сказав.
Звіддалік, з-поміж дерев, долинало до нас неголосне посвистування. Неважко було впізнати мелодію маршу нічних десантників.
Ми ще довго чули цю мелодію, навіть тоді, коли вона вже давно затихла вдалині.
Чи Ескадра Йонатана зайшла вже до порту твоєї школи? Чи став твій клас однією з команд Великого Флоту?
Якщо ні, то, може, варто, щоб ти сам привітав їх, коли прийдуть, рапортом про проведені бої й здобуті перемоги.
Свій рапорт ти можеш надіслати також і на мою адресу: Януш Пшимановський, 00—976, Варшава, 13, П/С 77 (для Коота).
Вечорами, а особливо в безмісячні ночі під час барометричних депресій, я виконую обов’язки листоноші Польової пошти ветеранів Сімнадцятої БриКоНіДес. Тільки нічого не кажи інспекторові Н. Нехай це лишиться між нами.
ЕЙ!