Спів Коота зачепив Повзика за живе. «Як уже хтось і має співати, то тільки птахи», — подумав він і зухвало засвистів:
Внизу блиснула іскорка, яка за мить переросла в пломінчик, а пломінчик уже перетворився на полум’я, точніше, на два полум’я, бо плесо затоки віддзеркалювало вогнище, що його розпалив на березі Коот із сухих гілочок.
Йонатан, мугикаючи приспів цієї дуже давньої воєнної пісеньки, розстеляв на траві лляну скатертину і розставляв на ній банки, склянки і бляшанки, розгортав пакунки.
Всі неабияк здивувалися.
— Що це? — не витримав Повзик, коли затихли останні слова пісеньки.
— Їжа.
— Крадена?
— «Позичена» — це звучить не так грубо, — сказав Овальний, який підплив до берега і аж на три чверті висунувся на вологу від роси траву.
— Та звідки! — розсміявся Коот. — Я працюю на півставки в «Гіперсамі» — старшим мишоловом. Сказав директрисі, що влаштовую вечерю для двох приятелів, тому прошу видати аванс.
— Чи не хочете ви сказати, що в «Гіперсамі» є якісь смачні комахи на зразок павучків-косариків? — пожвавішав Крилатий, сідаючи на скатертину.
— Але ж ви їсте горішки, тож я взяв трохи ліщинових, трохи волоських і баночку французьких слимаків на пробу.
— Пі-пі,— зрадів Повзик.
— Гм, гм, — гмукнув Овальний.
— А для вас салат, капусту, цвітну капусту, на жаль, не морську, але дуже смачну, крім того, на десерт…
— Ще й десерт? — здивувався так званий злочинець.
— Єдиний продукт з океанських дарів, який ми маємо, а саме — агар-агар.
— Агар-агар?! Навіть не знаю, як висловити вам свою вдячність!..
— Як не знаєте, то й не висловлюйте, — перебив птах. — Давайте їсти.
— Хвилинку терпіння, — попросив господар учти, показуючи пляшку з темно-зеленого скла. — Чи нема часом у кого-небудь відкривачки?
— Є дзьоб, — сказав Повзик і так рубонув, що накривка тільки свиснула в повітрі.
Засичали бульбашки, задзюркотіла мінеральна вода.
— Товариство! — виголосив капітан Коот, піднімаючи в обох лапах наповнену водою баночку з-під гірчиці, і легенько забарабанив хвостом по порожньому відру, просячи тиші.— Нічого так не зближує, як спільно пережита пригода. Година спільних активних дій більше свідчить про нашу вдачу, аніж рік поверхового, — коли тільки бачишся і спілкуєшся, — знайомства. Я хотів би, щоб ми називали один одного на «ти» й по імені. Перш ніж розпочнемо вечерю, хтось із нас повинен запропонувати випити на брудершафт. Я прошу дозволити зробити це мені, як господареві…
— Брудершафта пропонують згори вниз, — втрутився Повзик, — тож, може, я…
— Або я, як найстарший, — несподівано докинув Овальний.
— Згода, згода! — заспокоїв їх капітан. — Усі пропонують, усі п’ють.
Дзенькнули скляні посудини, залунали в повітрі чоловічі поцілунки, голосно й дуплетом, наче постріли з двостволки.
— Кличте мене Йонатан.
— Ерик.
— А мене Бікі.
Почувши це дивне ім’я, Вусатий і Крилатий згадали, що досі не знають, хто такий Овальний і з яких країв він родом.
Видався їм сумнівним і його вік.
Проте ніхто ні про що не спитав, тому що добряче-таки зголодніли.
За чверть години вони вже понаїдалися і тепер смакували, дожовуючи, досмоктуючи, догризаючи наїдки під третю пляшку мінеральної води. Коотові й Повзику кортіло розпитати в Овального, що з ним сталося, але вони вважали, що це негречно і неделікатно. Тому розмова точилася тільки про якість страв.
— Слимачки — пір’ячко оближеш!
— Агар-агар — напрочуд смачний багряник!
— Пречудовий паштет із… бляшанки, — Йонатан в останню мить прикусив язика, мало не бовкнувши, що паштет — із птиці. Чого доброго, Ерик образиться. — І травень як на замовлення!
Капітан вчасно змінив тему, вважаючи не без підстав, що навіть у змішаному повітряно-водно-наземному товаристві розмова про погоду — відносно безпечна.
— Ранкові роси в травні бувають досить неприємні, та вже через годину-дві після сходу сонця можна добре вигрітись на осонні,— провадив він і врешті спитав: — А як висхідні повітряні течії? Чи багато у вас торік під лісом розвелося жаб?