Визнання власної неправоти — необхідна передумова справжніх змін і зростання.
Перш ніж переглянути власні цінності та пріоритети, перш ніж змінити їх на краще, ми маємо стати невпевненими в цінностях нинішніх. Маємо зусиллям розуму відкинути їх, побачити їхні слабкості й викривлення, зрозуміти, що вони не узгоджуються зі світом, подивитися в обличчя власному невігластву — і поступитися, бо наше невігластво більше за нас усіх.
Думаю, ви чули про закон Паркінсона: «Будь-яка робота завжди заповнює весь відведений на неї час».
Не сумніваюся, що ви чули також про закон Мерфі: «Якщо щось погане має статися, воно обов’язково станеться».
Що ж, наступного разу, коли ви будете тусуватися на модній коктейльній вечірці й захочете справити на когось враження, спробуйте застосувати закон Менсона, аби нейтралізувати їхню дію:
Що більше щось загрожує вашій ідентичності, то більше ви будете його уникати.
Це означає, що коли якийсь чинник починає ставити під сумнів вашу думку про самого себе (чи вважаєте ви себе успішним/неуспішним, чи комфортно почуваєтеся, живучи згідно з вашими цінностями), ви починаєте уникати взаємодії із цим чинником.
Людина почувається доволі комфортно, коли знає, яке місце займає у світі. Усе, що порушує цей комфорт — навіть якщо потенційно воно може принести зміни на краще, — за визначенням наганяє жах.
Закон Менсона можна застосувати і до хорошого, і до поганого в житті. Якщо вам на голову звалиться мільйон доларів, це може загрожувати вашій ідентичності не менше, ніж втрата всіх грошей. Якщо ви одного ранку прокинетеся рок-зіркою, це може загрожувати вашій ідентичності не менше, ніж втрата роботи. Ось чому люди так часто бояться успіху — з тієї самої причини, з якої бояться невдач: це загрожує їхньому уявленню про самих себе.
Ви ніяк не зберетеся написати той сценарій до фільму, про який завжди мріяли, бо якщо зрештою до нього візьметеся, то поставите під сумнів свою ідентичність страхового консультанта. Ви соромитеся завести розмову із чоловіком про експерименти в ліжку, бо ця розмова поставить під сумнів вашу ідентичність доброї, моральної дружини. Ви не наважуєтеся сказати другові, що більше не хочете з ним зустрічатися, бо припинення дружніх стосунків поставить під сумнів вашу ідентичність приємного, готового прощати хлопця.
Ми не користуємося цими гарними й важливими нагодами, бо вони загрожують нам зміною уявлення про себе й думки про самих себе. Вони загрожують цінностям, які ми обрали і згідно з якими навчилися жити.
У мене був друг, який довго розказував усім, що збирається виставити свої роботи в інтернеті й стати професійним (або принаймні напівпрофесійним) художником. Він роками обговорював цю тему, відкладав гроші, навіть розробив кілька сайтів, де виклав своє портфоліо.
Але він так і не наважився почати цей проект по-справжньому. Завжди знаходилася відмовка: то роботи були недостатньо гарні, то він щойно намалював щось краще, то він не міг знайти достатньо часу для розкрутки.
Минуло багато років, а мій друг так і не покинув «справжньої роботи». Чому? Бо хоча мріяв заробляти мистецтвом, реальна перспектива стати художником-який-нікому-не-подобається була значно, значно страшнішою за можливість залишитися художником-про-якого-ніхто-не-знає. Він уже зжився із цією роллю й почувався в ній комфортно.
Був у мене ще один друг, справжній гульвіса, він постійно десь тинявся, пив і мутив із дівчатами. Минув рік такого «богемного життя», і він відчув себе жахливо самотнім, пригніченим і хворим. Йому захотілося відмовитися від своєї «богемності». Він із чорною заздрістю говорив про тих своїх приятелів, які мали з кимось тривалі стосунки й жили спокійнішим життям. А проте сам не змінювався. Минали роки, одну порожню ніч змінювала друга, випивалася пляшка за пляшкою. Завжди знаходилося якесь виправдання. Завжди була причина, чому він не міг зупинитися.
Бо відмовитися від звичного способу життя означало для нього відмовитися від власної ідентичності. Бути «богемним хлопцем» — це єдине, що він умів. Відмовитися від цього означало зробити психологічне харакірі.
У всіх нас є цінності. Ми їх бережемо. Намагаємося жити відповідно до них. Виправдовуємо їх. Плекаємо. Навіть попри власне бажання, бо так запрограмовано наш мозок. Як уже було сказано, ми невиправдано охоче схиляємося до того, що вже знаємо, що, на нашу думку, є правильним. Якщо я вважаю, що я альфа-самець, то уникатиму ситуацій, які суперечитимуть цьому уявленню. Якщо я вважаю, що я віртуозний кухар, то раз за разом шукатиму нагоди довести це самому собі. Для переконання завжди потрібен прецедент. Поки ми не змінимо думки про самих себе, поки не змінимо уявлення про те, ким ми є, а ким не є, ми не подолаємо власної тривоги. Не змінимося.