Я поставив собі просте запитання: «Що краще — заробляти грубі гроші на роботі, яку я ненавиджу, чи погратися в інтернет-підприємця й трохи побути на мілині?». І негайно й без сумнівів відповів: «Другий варіант». Тоді я запитав себе ще й таке: «А якщо я спробую, мені не вдасться, і через кілька років доведеться шукати роботу, то чи втрачу я щось?». Відповідь була: «Ні». З двадцятидворічного парубка без копійки за душею й без досвіду роботи я перетворюся на двадцятип’ятирічного парубка без копійки за душею й без досвіду роботи. Але кому яке буде діло?
Коли я обрав таку цінність, то поразкою для мене стало не розробляти власні проекти — а не безгрошів’я, не сидіння на шиї у друга й родини (а наступні два роки я переважно саме так і жив), не порожнє резюме.
Якось уже немолодий Пабло Пікассо сидів у кав’ярні в Іспанії й калякав собі щось на використаній серветці. Він не переймався тим, що робить, просто малював якусь річ, яка в ту мить привернула його увагу. Так хлопчаки малюють пеніси на стінах туалету — тільки то був Пікассо, тому його настінні пеніси більше нагадували кубістські/імпресіоністські штуки, які спліталися поверх невиразних відбитків від кави. А неподалік сиділа жінка, яка спостерігала за художником із захватом. Невдовзі той допив каву і встав, зім’явши серветку, щоб викинути.
Жінка зупинила його. «Зачекайте, — звернулася вона до художника. — Можна мені забрати серветку, на якій ви щойно малювали? Я заплачу».
«Звісно, — відповів Пікассо. — Двадцять тисяч доларів».
Жінка сахнулася, так ніби художник щойно пожбурив у неї цеглиною. «Що?! Та ви ж дві хвилини витратили на цей малюнок!».
«Ні, пані, — відказав Пікассо, — понад шістдесят років». Він запхав серветку в кишеню й попрямував до виходу.
Найкращі результати в будь-якій справі досягаються ціною тисячі дрібних поразок. І велич вашого успіху можна оцінити лише за тим, скільки разів ви в цій справі зазнали невдачі. Якщо хтось уміє щось робити краще за вас, значить, він облажався більше разів, ніж ви. А якщо в когось виходить гірше, можливо, він іще не пройшов через усі ті болючі досвіди, через які пройшли ви.
Пригадайте, як учиться ходити малюк: у процесі він сто разів падає й забивається. Але цей малюк ніколи не зупиниться й не скаже: «Ну, мабуть, ходити — це не для мене. Нічого не виходить».
Це вже пізніше ми вчимося уникати поразок. Упевнений, до цього прагнення немало докладається наша система освіти, яка суворо застосовує до всіх мірило здатності виконати завдання й карає тих, у кого не виходить. А ще наш страх перед невдачами закладають нам надміру дбайливі чи критичні батьки, які не дають дітям набити власні ґулі й карають за бажання спробувати щось нове й наперед не визначене. На додачу ще й медіа дружно демонструють нам одну за одною історії зіркового успіху, — зате ніхто не висвітлює тисячі годин нудної практики, яка, власне, і приводить нас до успіху.
І в якусь мить ми починаємо боятися поразки, інстинктивно її уникаємо, тримаємося тільки за те, що лежить просто в нас перед носом і що ми вже добре вміємо робити.
Це нас обмежує і душить. Бо ми можемо по-справжньому досягти успіху лише там, де готові зазнати поразки. Якщо ми не готові зазнати поразки, значить, не готові зазнати й успіху.
Часто цей страх поразки походить від неправильно обраних цінностей. Наприклад, якщо я міряю себе стандартом «подобатися всім навколо», то я буду тривожним, бо мою поразку на юо% визначатимуть інші, а не я сам. Я не контролюватиму ситуації, моя самооцінка залежатиме від ласки людей навколо мене.
Якщо ж я натомість оберу стратегію «покращити своє життя в соціумі», то зможу жити згідно із цінністю «гарні стосунки з іншими» незалежно від того, як мене сприймають інші люди. І моя самооцінка спиратиметься на мою ж поведінку і радість.
Як ми побачили в розділі 4, погані цінності — це ті, які передбачають матеріальні зовнішні цілі, яких ми не в змозі контролювати. Переслідуючи такі цілі, ми переживаємо сильну тривогу. І навіть якщо нам вдається їх досягти, то падаємо на фініші, порожні й позбавлені життєвої сили, бо щойно дістаємося мети, у нас більше не залишається проблем для розв’язання й простору для руху далі.
Найкращі цінності, як ми бачили, більше орієнтовані на процес. Наприклад, «чесно висловлювати іншим мої почуття» (стратегія для цінності «чесність») ніколи не буває завершеною: це проблема, над якою потрібно постійно працювати. Кожна нова розмова, кожні нові стосунки породжують нові випробування й можливості для чесного самовираження. Така цінність постійно перебуває в процесі, це нескінченний рух, який не зупиниться ні на мить.