Ми надто часто в житті капець як переймаємося в тих ситуаціях, де по правді треба просто забити. Ми надто переймаємося хамовитою касиркою, яка на решту сипонула пригорщу копійок. Ми надто переймаємося, коли скасовують улюблену передачу по телеку. Ми надто переймаємося, коли співробітники забувають детально розпитати нас про наші бомбезні вихідні.
А тим часом наші кредитки спустошуються, собака ненавидить нас лютою ненавистю, а син нюхає у ванні якусь гидоту. Нам же тільки бабло в голові й серіал «Величне століття».
Слухайте сюди. Усі ми колись помремо. Знаю, знаю, це очевидно, я просто хотів вам нагадати, якщо ви раптом підзабули. Невдовзі і ви, і всі ваші знайомі будуть спокійнісінько лежати в домовинах. У вас є лише короткий відрізок часу між «тут» і «там» і дуже обмежена кількість речей, якими можна перейнятися. Реально, дуже обмежена. І якщо ви будете перейматися направо і наліво, всім і всіма, абсолютно непродумано — не дивуйтеся, що в один день життя просто заб’є на вас.
Існує витончене мистецтво забивати. І хоча це звучить трохи дивно, і вам може здатися, що я якийсь мудак, насправді мені йдеться про найважливіше вміння: зосереджуватися на правильних речах і правильно визначати пріоритети. Вирізняти й обирати те, що реально важливо, а що — ні, спираючись на чітке розуміння власних цінностей. Це неймовірно важко. Практикуватися в цьому треба ціле життя, а досягнути — завдяки суворій дисципліні. І у вас весь час будуть проколи. Але це, мабуть, єдине в житті, за що справді варто боротися. Мабуть, це взагалі єдине, за що людина бореться.
Бо якщо ви занадто переймаєтеся — якщо переймаєтеся всім і всіма, — то може почати здаватися, що ви просто мусите бути постійно щасливими й розслабленими, що все має відбуватися тільки так, як ви собі запланували. А таке уявлення — це вже діагноз. І він ужене вас у пекло живцем. Будь-яку проблему сприйматимете як несправедливість, будь-яке випробування — як поразку, будь-яку незручність — як персональну образу, будь-яку незгоду — як зраду. Ви опинитеся у власному тісному пеклі, яке точно повторюватиме контури вашого тіла, палатимете у вогні статусності й пустопорожніх балачок. Ви намотуватимете кола по вашій персональній Пекельній Петлі Зворотного Зв’язку, будете вічно бігти, але так нікуди й не добіжите.
Коли люди починають уявляти, як воно — постійно на все забивати, то малюють собі картинку безтурботної байдужості до всього на світі, скелю бездушного спокою, об яку розбиваються всі шторми. Вони нафантазовують собі, якими хочуть бути: людиною, яку нічого не колише і якій ніхто не указ.
Але знаєте, як називають людей, які ні в чому не бачать сенсу і не відчувають жодних емоцій? Психопатами. Чому вам так хочеться вдавати із себе психопата — для мене цілковита загадка.
То що ж насправді означає забивати? Ось вам три «витонченості», може, вони допоможуть дещо зрозуміти.
Витонченість 1. Забивати — не означає бути байдужим.
Це означає спокійно сприймати власну інакшість.
Давайте по-чесному. Байдужий — не означає крутий. Байдужий — не означає впевнений. Байдужі люди — неповноцінні й перелякані. Це лежні. Це тролі з інтернету. Насправді люди часто намагаються бути байдужими, бо в житті занадто багато всім переймаються. Вони паряться, хто що скаже про їхню зачіску, тому вирішують не ходити в перукарню і навіть не розчісуватися. Вони паряться, хто що скаже про їхні затравлені погляди, тому ховаються за маскою сарказму і самовдоволеності. Вони бояться близько підпускати до себе інших, тому придумують собі, що вони особливі, унікальні самородки, чиїх проблем нікому ніколи не зрозуміти.
Байдужі люди бояться світу й відлуння власних рішень. Тому важливих рішень ніколи не приймають. Вони ховаються у свою dpy беземоційну нірку, самозаглиблені, самозасмоктані, і весь час силкуються відхреститися від нав’язливої штуки, яка намагається забрати в них час і енергію. Штуки під назвою життя.
Бо життя — це таке, знаєте, западло. У ньому не буває так, аби реально забити на все. Чимось усе одно доведеться паритися. Це вшито в нашу біологію — увесь час про щось дбати, тобто паритися.
Тому питання має стояти так: чим ми будемо перейматися? І як ми можемо забити на те, що реально неважливе?
Нещодавно один близький приятель моєї мами вициганив у неї круглу суму грошенят. Якби мені було байдуже, я звів би плечима, ковтнув би винця й завантажив чергову серію «Великого вибуху». Вибачай, ма.