— Вибач мені. Вона тобі не потрібна…
Їм вдалося вибратися з-під Меджибожа непоміченими, і вже вранці вони натрапили на передовий дозор шаргородців.
Відпочивати не було коли, вранці почали переправлятися через річку Бужок, знайшовши брід, про який знало багато шаргородських вояків. Тільки вже під вечір, обладнавши табір, шаргородці, а звісно і Голота з Титикалом, змогли відпочити.
Вдень передовий шаргородський загін натрапив на козацький роз’їзд з містечка Красилова, і хлопці дізналися, що головне військо гетьмана Хмельницького рухається з-під Білої Церкви в бік Старокостянтинова. Рух сотні Гунти припинився, і сотня почала готуватися до ночівлі. Красилівці на чолі з отаманом Миколою Поляхом довго засідали та пригощалися у шаргородської старшини просто неба на застелених стільниках.[77] Отаман дав добро пригощатися медом, і опісля військових балачок почали точитися бесіди про врожай, скору косовицю сіна та розподіл земельних угідь після перемоги над ляхами.
Санько Голота побачив, що красилівський ватажок говіркий і роками вони з ним перевесники,[78] почав прислухатися до його перемов. Потроху й собі інколи вставляв слівце, так вони обоє не помітили, як розговорилися один з одним. Та вже нікому не було діла до того, хто з ким розмовляє, захмелілі козаки відводили душі, чешучи язики, аби хто слухав.
Микола Полях вже мав двох дітей і весь час розповідав про них Санькові: які в нього хлопчаки здібні та спритні, а старший, Купріян, вже за батькову шаблю хапається. Мав Микола і свій наділ від батька, та жиди забрали в заставу, коли був неврожай й нічим було годувати родину. На ляхів та жидів працювали з ранку до вечора — і ледве зводили кінці з кінцями. Та вже коли жиди взяли і церкву в чинш,[79] терпець урвався і Микола один з перших у Красилові розтрощив голову жидові та подався у військо Хмельницького. Родину довелося переховувати в Хмільнику, доки не вигнали ляхів та жидів з його містечка. Санько розповів про свої життєві перипетії, та з теплотою в голосі згадав свою Софію, не забувши, однак, і про тещу.
Рано-вранці красилівці виїхали в роз’їзд, а шаргородці взяли напрямок до Старокостянтинова.
Наступного дня в післяобідню пору Гунта наказав розташовуватися табором, розраховуючи на довготривале перебування під містом. Отаман з декількома десятками своїх козаків виїхали до міста засвідчити свою появу побіля полкового міста. В’їхали до міста без перешкод, а вже коли завернули до фортеці, їх зупинили сторожові козаки. Наказавши свиті Гунти поки що вичікувати неподалік фортеці, отаман з двома старшинами вирушили до курінного в супроводі сторожі. Назар повертався на своїй Долі попереду, а позад нього їхали двоє старшин, про щось сперечаючись поміж собою. Під’їхавши до свого загону, Назар невдоволено махнув рукою, мовляв, від’їжджаємо. На шляху до табору він, чортихаючись, почав оповідати про перемовини з полковником.
— Ви, хлопці, не сумуйте. Хоч нам і не виділяються харч та заряди, здобудемо це все у ляхів… Пани покладливі, — пізніше зі сміхом мовив Гунта, і всі зареготали від дотепності отамана.
У своєму таборі відпочивати шаргородцям не було коли: в окрузі снували ляські загони, які весь час пересікалися з шаргородськими роз’їздами. Тепер на вивідування Гунта посилав до трьох-п'яти десятків козаків, і вони щораз частіше затівали бійки при зустрічі з ляськими драгунами. Такі пересічні бійки швидко закінчувалися, але кожного разу до табору привозили одного-двох забитих. Вечорами збуджені хлопці розповідали про двобої з поляками, додаючи до розповідей свої «звершення» або переінакшуючи чужі вчинки. Старші козаки не перебивали молодь під час розповідей, а тільки посміхалися, погладжуючи вуса.
Якось виділився Омелян Таранда, який затіяв двобій з молодим ляхом. Після недовготривалого дощу майже впритул зустрілися два гурти ворогуючих сторін, і зверхники поляків та шаргородців не прагнули затівати бійки, шкодуючи коней, аби не товктися в багнюці. Але раптом з ляського загону вирвався вершник і, зупинившись неподалік, махнув рукою, запрошуючи на двобій. Із шаргородців ніхто не озивався, та ось із гурту вискочив Омелян і, вийнявши шаблю, поскакав до ляха. Поляк шанобливо привітав козака, й Омелян схилив голову. Лях вихопив рапіру і з ходу ледве не заколов Омеляна, але той встиг відхилитися.