— Ти бачиш, Саньку, як мале турченя встромляє ножі, нам би такі згодилися, — сказав Ілько, і всі троє зупинились побіля турка.
Тут уже стояло декілька козаків, розглядаючи ножі, різаки, палаші. Турок, блиснувши чорними очима на хлопців, подав один ніж Санькові. Він покрутив його в руках і, знайшовши мить, коли біля стояка не було хлопчака, жбурнув ножа. Важкий сталевий ніж уп’явся в стояк та затремтів так, що аж короткочасно «заспівала» криця. Козаки, що стояли поряд, поглянули на виконавця майстерного кидка, і один з них почав приглядатися до Санька. А він кивнув головою туркові, що бере ножа, і, підійшовши до стояка, різким порухом руки донизу висмикнув його. Ілько з Паньком також взялися діставати гаманці, виклавши без жалю за ножі по вісімдесят грошей, та почали роздивлятися придбання. Турок рухом фігляра звідкілясь витягнув якусь дивину і простягнув Санькові:
— Алла ілляха,[81] ти воїн!
Санько взяв річ і, розглянувши її, відкрив лезо ножа:
— Дякую, — сказав туркові й заховав у кишеню складаного цизорика.[82]
Трійка шаргородців збиралася вже продовжити оглядини, коли поруч почувся голос одного з козаків, які стояли поруч:
— Чи не Санько Голота так вдало кидає ножем? Я пам’ятаю, рівних йому не було нікого в Гусака!
Голота різко озирнувся на голос і, якусь мить помовчавши, вигукнув:
— Павле, це ти? Козак Гусака взнає свого здалека! А я тут проґавив — твоя зверху!
Вони стиснули один одного в обіймах, і Павло Година потягнув Санька Голоту вбік, Ілько та Панько збагнули, що це друзі, і махнули рукою, мовляв, зачекаємо.
— Ти надовго в нашому місті? Бачу, що не одинак, дебелі хлопці побіля тебе, — поспішав розпитати Година.
Санько розглядав Павла, доки той засипав його запитаннями, ледве встигаючи відповідати.
— Так дай же і мені тебе про щось запитати, от молотило ти, Павле! — ледве встряв зі своїм запитанням Санько.
Та Павло не образився й, примовкнувши, сказав:
— Мене й питати немає про що, так склалося, що ти один повернувся до того містечка…
Санько легенько відштовхнув Павла від себе і гарячково мовив:
— Не переймайся — все буде гаразд у тебе, а ми з Софійкою на маля чекаємо…
Павло зрадів, неначе це він був причетним до цієї справи, і загорлав:
— Чого ж ти про головне криєшся, знайшов-таки Софійку, радий за тебе… А я козакую, тих дівок і не бачу, все в полі та по байраках.
Санько, поглянувши на Павла, мовив:
— А Яринка — одиначка, не відаю, на кого вона чекає. Та все така ж гарна, і з Софією товаришує.
Павло, загадково похиливши голову, стиха висловився:
— Я, Санько, вже й не можу пригадати її образу. Пам’ятаю, що казково гарна, але в роздумах та уві сні не являється вона до мене…
Поговорили ще про військові справи, і Павло пригадав Санькові про свою обіцянку щодо Гусакової сотні.
— За тебе наш сотник нічого не відає, чи є ти в цьому світі, а я обіцяв повернутися, скоро вже Богдан буде тут. І я тоді — до своїх.
Санько погоджувався з побратимом і рішуче мовив:
— Ми теж ляха колошматимо, але в Шаргороді моя душа… Сотник мене зрозуміє.
Павлові Годині вже його товариші подавали знаки, вимахуючи руками: треба було розлучатися. Побратими ще разок стисли один одного в обіймах і пішли кожен до свого гурту.
Санько Голота, сам не усвідомлюючи чому, зробився невеселим, і йому вже не кортіло нишпорити помежи люду, а тим паче купувати якісь речі. Вибрались із людської товкучки і попрямували до своїх коней, бідкаючись за Омеляном. Наблизились до конов’язі й побачили гурт хлопчаків, які щось викрикували і реготали від утіхи. Підійшли ближче й побачили, що тут йдуть гуляння, деякі з хлопчаків обмивають гомілки коням з десятки Санька, а Омелян усім цим верховодить. Зупинилися, здивовано дивлячись, у якому захваті ті, що гуляли, а на них навіть Омелян не звертав уваги.
— Що за гульбище? Омелько — шалапут, а що це ти побіля козацьких коней утнув? Зараз відшмагаємо всіх до одного малахаєм![83] — грізно вигукнув Санько, і в хлопців відпала кортячка лупити один одного по долонях.