Відчувши, що йому першому дістанеться на горіхи від десятника, Омелян «грізно» закричав:
— Ану геть звідси, гультіпаки каверзні!
Хлопчаки кинулись урозтіч, а Омелько винувато дивився на друзів і, розвівши руками, виправдовувався:
— А ті, хто програв, коней досхочу вже попорядкували, оно стоять — немов на спродаж…
— Хлопці, перевіряйте торби, тут були чорняві та кучеряві, якщо буде пропажа, сторгуємо Омеляна вилицюватим,[84] там малахая та канчуків скуштує! — наказав Санько.
Хто вже встиг повернутися до конов’язі, кинулись перевіряти чапраки на кульбаках та зброю. Тут почулася лайка на всю горлянку:
— Ах ти ж бісовий Таранда! Ладівницю поцупили, півсотні зарядів — немов корова язиком злизала… А якщо завтра на ляха?!
Омелян мовчав, колупаючись ногою в землі побіля свого Урагана, та це його не врятувало. Санько поглянув на нього і кивнув головою в бік зброярів:
— Одна нога там, а друга — тут. Та дві ладівниці з собою і порох не забудь!
Виїздили від фортечної площі, розглядаючи місто, дивуючись оборонним спорудам, що подвійним колом оперезали місто. Титикало вже не гнівався на Омелька і затягнув веселу пісню, а його підхопила решта:
Омелько з радощів, що так легко вдалося відкупитися від Ілька та й десятник уже не зиркав сердито в його бік, затягував найгучніше. Після одної пісні затягнули й другу і не помітили, що вже і їхній табір з’явився попереду. Пригостили Мирона Набоку пухкими перепічками[85] і повели коней до озерця обмити з дороги.
Невдовзі під Старокостянтиновом почали збиратися полки, сотні, загони, а здебільше гурти озброєних чим попало селян, міщан, котрі чекали, що от-от підійде першорядне військо гетьмана і всі вирушать на Польщу. Назар Гунта посилив варту, а то як він полюбляв говорити: «Коней крадуть і свої!» Більш-менш придатні місцини були заповнені повсталими селянами, — без коней, возів, а то тільки з косами або киями.
Робити роз’їзди далеко від табору не було потреби, і десятка Голоти раділа з того, що отаман велів виїздити за три-п’ять верст від табору, коням — вигул. Вночі охороняли свій обоз одночасно по три десятки шаргородців. Голота опісля таких нічних дозорів являвся до отамана звітувати.
— Пане Назаре, краще б ми неподалік з ляхами отаборилися. Від своїх тяжко щось зберегти, на одному возі мішок з таранею сперли, винен, — одного ранку звітував невесело Санько.
Назар Гунта здивовано на нього поглянув і пригрозив:
— Ще один лантух пропаде, хоч з висівками, — особисто відшмагаю!
Санько, немов ошпарений кропивою, метнувся від отамана і поспішив до своїх вояків. Після важкої ночі хлопці, смачно поснідавши, збиралися спати, підшукуючи, де ліпший буде холодок. Титикало носився з оберемком сіна, приміряючись, поглядав у бік сонця, аби довше полежати не на пригріві, а в затінку. Санько, тільки-но побачивши першого з його гурту, а це був Ілько, накинувся з лайкою:
— Укладаєтеся, боки будете відлежувати! А на мене отаман вже киї наказав вирізати, цуценята підсліпуваті!
Хто вже встиг укластися, й ті підхопились, немов заскочені вихором.