З’явився Пилипенко без супроводу реєстровців, і вони подалися до місця зупинки десятківців. Макар не мовив у дорозі ані слова, а коли дісталися своїх, наказав хутко виїздити до сотенного з вістями від Кричевського.
В обідню пору Петро Гусак дав наказ укріпити табір зрізаними стовбурами дерев та деінде викопати шанці. Козаки дружно попрацювали, і вже ближче до вечора табір був надійно захищений. По черзі викупались у річці Нивці, і де-не-де запалали вогнища, кухарі дбали про їжу.
Поверталися з купелі останні козаки, й Андрій побачив, як за ними тягнувся цілий рій хлопчаків. Вони сміливо йшли за козаками, та навстріч їхній ватазі побігли сторожові козаки, щоб зупинити розгнузданих хлопчаків і не дозволити їм вештатися табором. Зчинився ґвалт, і з’явився сотенний. Крики стихли, коли Петро наблизився та запитав у сторожового козака:
— Оце те примноження нашій сотні, яке обіцяв полковник?
Той не знав, як відповісти сотнику, і стояв, ніяково поглядаючи на нього.
— Та ні, ми не в козаки, нас вдома не відпустять воювати… Послали нас парубки наші та дівчачі заспівувачі, вечорниці сьогодні у них! — почав тлумачити козакам мету своєї появи підліток.
Козаки збиралися до гомінкого гурту, а той підліток, зрозумівши, що перед ним отаман, казав далі:
— Не бачили ще наші дівки козаків, одні реєстровці швендяють… Не подобаються вони нашим!
Тут уже розреготався і Петро Гусак з сотенцями заодно, а коли козаки вгамувалися, Петро поглянув на пригніченого підлітка й голосно мовив:
— Піди до своїх і скажи, що в нас є гарні парубки, та ще й козаки. Нехай знак подадуть, заспівавши гарну пісню!
Хлопчаки розвеселилися від таких вдалих відвідин і вже поривалися чимдуж бігти до селища — сповістити про згоду козаків бути на вечорницях.
— Біжіть, біжіть… Холоші не погубіть по дорозі, бісенята малі, посланці босоногі! — покрикували задоволені козаки та вже й самі ледве не припустилися мчати до села.
Гусак насупився, сердито кахикнув, а потім, засміявшись, мовив:
— Дозволяю… Окрім вартових та підстаркуватих — і до зорі тут як тут, до єдиного!
Андрій з Яремою не поривалися йти на вечорниці до села і вже збиралися з декількома товаришами накосити сіна для всіх коней з десятки, але побачили Макара, який поспішав до них.
— Так, Андрію з Яремою, йдіть слідом за гуляками… Ви козаки з налигачами, будете стишувати запальних, головою відповісте, отакої!
Друзі швиденько причепурили вдяганку і замість шабель засунули за кушаки[95] малахаї.
— Згодяться, може, кого нетерплячка битиме. Малахай швидко вгамує! — зі сміхом мовив Андрій і Ярема весело підтримав його.
Посвистом підізвали коней і вже через мить поїхали вслід веселому гурту козаків, які їхали непоспіхом, відчуваючи значимість запрошення.
Неподалік села побачили багаття, що палахкотіло так, що снопи іскор, вилітаючи з вогню, здіймалися вище дерев і там щезали, виконавши загад володарів вогнища, що ошаленіло кидали й кидали йому в поживу сухе гілляччя.
— Оце так палії! Аж з усього Києва видно! — почали викрикувати передні козаки і додали ходу, щоби із зухвалістю під’їхати до вогнища.
Почулися вигуки місцевих парубків, які вітали прибулих. Хто підтримував коня під вузди, а хто брав за повід і відводив козацьких коней подалі від вогнища. Андрій з Яремою спостерігали за сум’яттям і, коли потроху гамір ущух, зіскочили з коней та, прив’язавши їх неподалік, з цікавістю поглядали, що ж буде далі?
Дівчата збилися чималим гуртом подалі від вогню під величезними грабами, що утворили своїми гілками немовби якийсь дивний покривок. Світло від вогню мерехтливо освітлювало лиця дівчат, і вони, немовби привиддя з-під темряви дерев, час від часу заливалися сміхом від жартів своїх парубків. На колоду повсідалися троє музик-парубків, і після кивка головою одного з них залунала весела музика. Скрипка була ведучою в трійці музик, але всі троє музик не соромили свого знаряддя. Басоля виводила своє, наполягаючи на її важливості у цій трійці, а сопілка додавала колориту та кликала молодь до танцю.
Козаки стояли гуртом, тихцем поглядаючи під грабове віття, не наважуючись вийти першими на майданчик до вогнища. Та ось перед багаттям з’явились двоє сільських парубків і заходилися виробляти ногами «кренделі», що аж Андрію захотілося вискочити їм для підігріву. Музики зупинилися, й один з них гукнув: