Козаки пройшли повз браму і зупинилися побіля арки, далі весь притвор був заповнений людом, і десь із самого святилища долинав поодинокий голос, що читав вранішні молитви. Андрію щось боляче тьохнуло під серцем, він зрозумів, що його старшина не побачить Нерушиму стіну із зображенням Богоматері Оранти, а чи побачить, а чи помолиться до святині всієї Русі, ще з часів Володимира Великого та його сина Ярослава Мудрого? Попросивши в душі прощення у Господа, Андрій кивнув Макарові йти за ним і почав пробиратися поміж людьми, смиренно схиляючи голову перед тими, хто знаходив змогу давати дорогу четвірці козаків.
— Спаси вас Господи! — примовляв Андрій в усі боки, протискуючись далі.
Опинившись у самому святилищі, Андрій підняв голову і спершу закляк — прямо йому у вічі дивились зі смутком очі Богоматері. Він з дитинства знав цей образ, але уявити не міг, що людські руки могли витворити образ Матері Господньої, що дивилася кожному прямо в душу — з сумом, любов’ю і прощенням.
Всередині святилища голос послушника бринів під склепінням храму, немовби відбиваючись від нього, і тоді тільки долинав до слуху вірних. Андрій знав, що позад нього стоять товариші, але вже відчував, немовби в далекому малолітстві, як його душа почала тріпотіти від близької зустрічі з Господом у молитві…
Відкрилися Царські Врата, і на амвоні з’явився протопресвітер, притих голос читця молитви, а натомість залунав урочистий голос: «Слава в вишніх Господу, на землі згода, в человєцех благовоління…» Почалася утреня, і далі Андрій уже чув тільки урочистий голос священиків та наспіви храмового хору.
Подумки Андрій зазирнув у глибини своєї душі і став видющим у гріхах своїх, став немов оголений перед сумлінням своїм, зніяковів перед Господом і просив, просив прощення, та не тільки за себе, а й за кревників своїх…
Закінчувалося Богослужіння, і всі потягнулися до амвона на єлеєпомазання, Андрій смиренно йшов за чиєюсь спиною, оглядаючи небачене убранство собору і щедроти благоліпності, радіючи за людей, що створили таку пишноту в домі Господньому. Богоматір Оранта, тримаючи доверху десниці свої, благословляла воїнство на захист віри православної та країв пращурів козацьких.
Четвірка козаків загубилася в храмі при такій штурханині і зустрілася вже побіля своїх коней. Поклавши на себе хрест, Петро Гусак забрався на свою Паву, і всі поїхали в бік табору на річці Нивці. По дорозі не було бажання перемовлятися, а вже в самому таборі Петро, оглянувши всіх прочан і поглянувши в безвість, мрійливо мовив:
— От душа воліє ще хоч один раз побувати в тому раю… І помирати не шкода, прости мене, Господи!
Козаки погодилися, закивавши головами, але на душі в кожного відбився якийсь незрозумілий смуток, віщуючи зрадливу мить козацького щастя…
Під вечір біля табору Петра Гусака зупинився посланець з Києва від полковника Кричевського, і на ранок півсотня вже була в готовності до походу. Відповідно до домовленості сотенний наказав розташувати табір біля річки Ірпінь та очікувати головне військо.
Петро Гусак зупинив свою півсотню неподалік містечка Любки, і козаки, швидко напнувши намети, облаштували табір. Усі поспішали зробити про всяк випадок перепони: одні зв’язували вози, другі копали рови, а треті облаштовували загони для коней.
Час висування війська Кричевського був невідомий, і на ранок також укріпляли невеликий табір, який до обіду вже став «міцним горішком».
За межі табору Гусак не дозволяв відлучатися, окрім охоронного роз’їзду, і хлопці нудьгували, вправляючись зі зброєю. Сотник наказав своїм козакам, хто мав лука:
— Мої сагайдакери[102] нездоланні! Огляньте свої луки, йдемо литвина воювати — на них всяку зброю треба мати.
Козаки посміялися та взялися лагодити призабуту зброю, а коли вже почала виспівувати тятива під пальцями, влаштували борню на кращого сагайдакера, умовивши сотенного ліпшому з них виділити ханський колчедан із запасника сотні. Петро похитав головою, буцімто не згодний, але махнув рукою і, покликавши джуру, наказав:
— Тягни колесо із запасника, поглянемо, хто ханський колчедан здобуде!
Притягли колесо з воза і почепили на товстезному дубові, а Петро, оглянувши всіх козаків, які збиралися подивитись на найкращого сагайдакера, мовив:
— Шість десятків кроків відміряю, а ви, стрільці імениті, поміж спицями колеса здатні п’ять стріл влучити? А хто це зробить — ханський колчедан його!
Почали міряти кроками, і коли закінчився відлік, поклали на землю жердину і зо два десятки завзятців мірялися на тичках, кому першому пускати стріли. Жереб випав Володимиру Крупені, гарному дужому козакові з Полтавського куреня, і його десятинці вже потирали руки, знаючи, що їхній десятник промаху не дасть. Крупеня присів на коліно, і стріла зараз же зірвалася з тятиви і вп’ялася в дуба поміж однією зі спиць колеса.