До нього підсів Ілля і, обійнявши за плечі, мовив із сумом:
— Картаєш себе, та не на тобі вина. Ми виконавці волі Господньої, я вже давно зрозумів, що за свою волю потрібна плата. Ми будемо сплачувати — доки борг наш не загаситься. Завинили перед Господом пращури наші, віддавши землю свою на поталу іншому народу за цяцянки та привілеї перед кревниками своїми…
Санько здивовано поглянув на Іллю та мовив:
— Битися за волю вмію, а от грамоти ніхто мені не дав…
Титикало помовчав, а потів у роздумі додав:
— Дід мій писарем був, усе полюбляв мені розповідати про землю Руську. Не було в ній єдності, князі ділили її поміж синами, а ті бузували[109] один одного, виборюючи ласий шматок та верховенство… І от — ляхи, татарва, жидва, литовці… Хто тільки не топчеться на наших нагнутих спинах!
Санько ствердно кивав головою і з сумом додав:
— Так, дуки, шляхта наша вже признають віру папську, бо ляхи їх спонукають привілеями гнобити братів своїх… Тепер сиджу і горюю, яких парубків поклали, а вони — діток би народили, примножили рід людський, козацький. А їхні наречені по долі попадуть у «кігті» ляські, а то ще гірше — гонителів віри Христової, бусурманські! — сумно доповнив свою думку Санько, а все ж усміхнувся, побачивши, як Омелько, стоячи в колі слухачів, розмахує руками, ніби знову стягує з коня іменитого підляшка.
— Коріння моє десь із галицьких країв, у тяжкі часи мій прадід таємно перебрався в Карачаєву Пустинь… Так тоді називалося наше містечко, потім Шаргородом воно почало зватися… Батько був занадто малим…
Санько поглядав на свого вірного товариша, такого знаного і водночас незнайомого, і мовив стиха:
— А загинули б ми, ніколи я не дізнався б про твоє коріння… І про моїх, хто віддав душу Господу, вже не взнаю ніколи…
Оповідачі почали потроху вгамовуватися, і десятники всіх своїх заганяли спати.
— Омельку, годі вже тобі… У десятий раз торочиш, ходімо спати, мало нас лишилося! — з сумом вигукнув Санько, і десятка подалася слідом за своїм зверхником.
Зранку сотня шаргородців, відповідно до вказівки ставки Хмельницького, зрушила з місця і взяла напрямок на містечко та фортецю Збараж. Справа і зліва від них рухалися інші передові сотні, шаргородці інколи перетиналися з ними і, привітавшись, роз’їжджались кожний у свій бік. Інколи зустрічались із ворожими дружинами, які покинули панські маєтки і поспішали до Збаража, де збиралося все ополчення і дружини Остророга, Конецпольського, Вишневецького та його небожа Дмитра. Сюди прямував і Фірлей з польським військом, сподіваючись на міцну фортецю та військову підтримку славного воєначальника Вишневецького, в здібності якого вірила вся шляхта Волині та Правобережжя.
Військо Богдана Хмельницького, яке з’єдналося з татарським ще перед Хмільником, неспішно рухалося також у напрямку Збаража величезною людською силою, не менше ста п’ятдесяти тисяч душ.
Бойових сутичок майже не відбувалося, вояки ворогуючих сторін, неначе відчуваючи, що попереду на них чекають бої з ріками пролитої крові і нелюдські страждання, уникали зіткнень, а похизувавшись силою один перед одним, мирно розходилися.
Через декілька днів сотня зупинилася понад річкою Гнєзною вище по течії від самого містечка Збаража. Вибравши підвищене місце, почали облаштовувати табір. Гунта з Ганусом та сотенним писарем Йосипом Гаркуном вештались утрьох навколо козаків, даючи розпорядження надійно закріплюватися, зовсім поряд стояли ляські війська. Сотенці не шкодуючи рук рили шанці, рови, а де треба — підіймали вали. Посеред табору ставили сторожову вежу, і Санько з десяткою, яка вже поповнилась розторопними козаками, допомагали теслярам носити колоди, копати ями, заготовлювати дошки. П’ятеро новаків були трудящими хлопцями, і вже до вечора основу вежі було закладено. Знову живі думали про насущне: кипіла юшка в казані, а десятинці купали коней у річці та змивали з себе пил після денної роботи.