Сотенці вкладалися спати, а двоє побратимів, озброївшись самими лиш ножами, подалися в бік татарського табору. Табір гудів, немов бджолиний вулик, вогнища ще палахкотіли, й побіля них, схрестивши ноги, сиділи воїни хана, жуючи постряму, попиваючи кумис та неквапливо перемовляючись.
Побратими навмисне знайшли одяг, схожий на татарський, а Санько прикрив свій оселедець тюрбаном. Проникнути в табір було нескладно, і вони, вдаючи з себе заклопотаних розмовою друзів, ходили поміж гуртами татарських воїнів, що відпочивали. Та вже мула відспівав молитву і татарське воїнство вкладалося спати. Хлопці на якийсь час затаїлись у темряві і, вибравши охайне шатро якогось мурзи, підкралися якнайближче й принишкли, ловлячи кожне слово.
У першу ніч їм не поталанило почути щось цікаве, і вже далеко за північ вони на животах відповзли за межі табору. Два дні Санько з Іллею марно витрачали час, та все ж третього дня татари вели жваві розмови про завтрашній наступ, а в разі невдачі, казали вони, козацький гетьман вилизуватиме ханові черевики.
Уночі друзі доповіли сотнику про якісь зловорожі задуми хана в разі невдалого завтрашнього наступу. Одразу після сходу сонця в козацькому таборі все військо під молитви душпастирів сумлінно молилося за перемогу над ворогом. Молитовний гомін долинув від польського табору, і поляки під молитви ксьондзів молилися на свій лад. Над майбутнім бойовищем знову стояв молитовний гул… Важко було в цьому гулі розібрати праведні слова, що мали долинути до Творця.
Наступ козацьких військ розпочався пальбою з гармат, і після цього тисячі козаків пішли на приступ, штовхаючи поперед себе величезні гуляй-городини на колесах, обшиті двома пластами дерев’яного тесу.[116] За ними і всередині цієї вежі на колесах безпечно наступали козаки, ведучи стрілянину з бійниць та з облаштованого майданчика наверху гуляй-городини.
Хоч шаргородська сотня й не брала участі в цьому приступі на ляхів, козаки сиділи зі зброєю в руках, дивуючись такому химерному знаряддю для бою. Гуляй-городини підкотили до валів і почали вистрілювати у ворога з-під їхнього прихистку на захисних валах.
У польській обороні зчинився переполох, ляхи мляво відповідали на стрілянину козаків, і сотні козаків почали дертися на вали, майже не стрічаючи опору. Та враз захисники пожвавилися і пальба з їхнього боку залунала залпово. Шаргородці бачили, як з гуляй-городин сипалися униз забиті козаки, а над валами знову замайорів прапор Вишневецького. Під його прапором оборонці об’єдналися і шаленим натиском зім’яли козаків, які насідали, та відігнали від фортець на колесах. Вишневецького можна було навіть відрізнити від його гвардійців та простих польських вояків.
— Знову цей диявол у золочених латах… А вони лізуть за ним, немов комашня! — заволав Таранда.
Усі мовчали, з важким серцем дивлячись на ще одну невдачу козацького війська.
— Пане сотнику, відпустіть мене, я за мить буду там… На своєму Урагані посічу його на друзки! — знову заволав Омелян.
Назар поглянув на нього і з досадою вигукнув:
— Скачи, порубай їх усіх, вітрогоне безголовий!
Омелько, нічого не сказавши, побіг до обозу, і вже незабаром всі побачили, як він квапив свого Урагана, піддаючи тому острогами попід боки. Шаргородці вже не так стежили за перебігом бою, як видивлялися за Тарандою, що от-от досягне арени битви. Його було добре видно: на сірому коні, помітно майорів червоний башлик.
— Невже зарубає князя? Оце так диво буде! — радіючи, вигукнув Петро Колодій.
На його вигук ніхто не відповів. А побіля гуляй-городин йшла рубка, перемагали ляхи, і вже невдовзі одна з махин почала горіти. Було видно, як у той бік пробивався Таранда, бо там майорів прапор князя і вже неподалік червонів Омельків башлик. Княжий прапор заколихався і поволі почав рухатися в бік другої гуляй-городини, і там-таки мигнув червоний башлик Таранди. Та тут запалала друга фортеця на колесах, третя, четверта… Тривожно заграли козацькі сурми на відступ, і всі побачили, як козацьке військо неспішно почало відходити. Гунта розпорядився відправити декілька возів на поле битви — вивозити поранених та вбитих. У таборі залишилися самі лиш вартові, а решта шаргородців поквапилася за возами — допомагати братчикам після поранення та ховати забитих. На полі ще палахкотіли гуляй-городини, а живі вже підбирали мертвих та відвозили подалі від валів. Копали ями просто на полі. Санько з Ільком Титикалом наблизилися до валів, де востаннє бачили Омелька Таранду.