— Що це ви, холопи, товчетеся тут? Чи не задля торгу припхалися?! — спитав він веселим голосом і почав обходити вози, заглядаючи під пологи та принюхуючись.
Титикало залишився на передній хурі, а Санько йшов за зухвалим слугою, слухняно опустивши голову.
— Пахне смаковито, якщо нюхнути. А якщо спробувати? Чую, чую, є все, що пан мій полюбляє!
— Та нам би до пана заготовлювача. Маємо такий загад від управителя… — несміливо мовив Санько.
— То добре, що слухняні. Холопи такі й потрібні нам, щоб навіки голови у ясла всунути! — провадив пахолок.
Голота зметикував, що без цього хвалька їм не обійтись, швидко заліз до хури і дістав той самий смаковитий горщик з ковбаскою в смальці.
— Паночку бажаний! Спробуйте, немовби для вас приберігали… Підсвинок на днях ще верещав. Свіжина! — улещував зухвальця Санько.
— Добре, холопе, приймаю… Для пана, — задоволено мовив пахолок, зачаровано заглядаючи в горщик.
— Маю вам також творити добро… Питайте Мілєвського, в гарній кареті їде, під двійною тягою, а карета… Золотава, розкішна, ресори має, немов у короля! — сказав панський сіпака.[126]
Поїхали навстріч ляському похідному війську, та незабаром заграли труби і військо спинило хід. Звідусіль долинав сміх, запалали вогнища, в повітрі запахло їжею. Попереду Санько угледів золотавий ридван, побіля якого юрмилися панські слуги. Зупинилися, і Голота й собі пішов до військового інтенданта. Слуги брали до рук якісь папірці і швидко розбігалися отримати провіант. Санько незабаром залишився сам, і пан Мілєвський, поглянув у його бік.
— Базарювати приїхав, то добре, маєш гарний харч — заберу все, ходімо! — поспіхом мовив пан Мілєвський і попрямував у бік хур.
Голота поспішав за ним, на ходу вихваляючи свій провіант, перераховуючи харчі. Побачивши поважного панка, що швидкою ходою прямує в їхній бік, хлопці почали піднімати покривки, готуючись до торгу. Той підійшов до Санькової хури і, показавши на торбу з шинкою, мовив:
— Швидко шматок куштуватиму!
Через хвильку шматок копченої шинки був у роті панка. Примруживши очі, він пережовував, потім, поплямкавши губами, виплюнув пережоване, а Санько, побачивши таке, ледве не звалився з ніг, а рука хапнула за те місце, де зазвичай висіла шабля.
— Гарна шинка — беру! — вимовив панок і поспішив до іншої.
Так само тицьнувши на короб, узяв поданий хлібець і, відкусивши шматок, пожував.
— Забираю… Смачний хлібчик! — сказав і пішов далі.
Тут спробував овечої бринзи, скривив губи, а побачивши сулію, мовив:
— А це що там у вас?
Голота кинувся до хури і, взявши келишок, налив сирівцю.
Мілєвський запив бринзу прохолодним трунком і простягнув келиха ще раз. «Селяни» посміхнулися, а той випив і вже приязніше мовив:
— Таки ви, холопи, коли хочете грошей, вмієте готувати. Добре, беру все… Гроші опісля приймальника, нехай рахує… Везіть іще, але вже до Збаража!
Санько завзято ступав поряд з паном, а той, ще не дійшовши до свого ридвану, вже волав:
— Вітовський! Хутко перевантажити провіант! Уже скуштував!
З’явився догідливий панок і, зиркнувши на Санька, крикнув:
— Чого стовбичиш? Підганяй до того биндюга… Через таких… покласти до рота немає коли!
Доки ляхи та козаки перевантажували харчі, Голота дочекався Мілєвського і, вибравши хвильку, мовив:
— Пане шановний, нам би в дорогу папірця… Провіант війську доправили, а тепер до себе їдемо…
Той сердито поглянув на улесливого Санька і, швидко витягши якийсь лист, махнув своєму слузі. Той умить приніс перо з каламарем, і пан просто на спині Голоти підписав його, повернувши Санька спиною до себе та штурхонувши, аби він нахилився. Уже через якийсь час Санько рахував гроші, а коли ховав до торби, Вітовський весело підморгнув йому і підставив кишеню. Голота поглянув на нього і, також посміхнувшись, вкинув туди декілька грошів…
Ляське військо вирушило далі, а хлопці, від’їхавши трішки, припустили коней бігти, шмагаючи їх батогами. Та вже скоро стишили коней, бо ті не винні в тому, що козаки були за крок від свого смертного часу. Навіть Таранда і той помовчував аж до самого вечора, і тільки тоді, як перед заходом сонця зустріли свій сотенний роз’їзд, реготали один з одного до самого табору.
Цього вечора сотник відправив іншу десятку до Богдана Хмельницького — сповістити напрямок та чисельність посполитого рушення Яна Казимира.
Уранці шаргородська сотня Назара Гунти вирушила в напрямку Зборова — вистежувати пересування королівського війська. Санько, натрусившись по колодовбинах на хурі, на спині у вірного Воронька почувався немов на перині. Таранді, за вдалу вилазку до ляхів у пашу, отаман виділив коня, і той, час від часу нахиляючись, підгодовував його сухарями. Таранда називав його Сухарем — за те, що весь час прохав сухариків у свого нового господаря.