Молодики зараз же попадали навкруг Замкового та щільно притулились один до одного.
— Так-от, пройшли ми Човганський Камінь, прямуючи до Чигирина, опісля тієї облоги недоречної — Замостя. А стояв якраз грудень, і всі ми чекали свята Миколая, хотілося на свята до хати, на теплу піч… Тоді ніякий дідько не настрахає, а бісиця й поготів не страхота! Поспішав наш полк, тому й зупинялися частенько то в полі, то у долині, а добре було все ж по хатах, та хоч і по клунях, все ж добре для зими. Поталанило нашій сотні, зупинилися побіля села, та доки «чухалися», хати всі й зайняли, набилося туди, що і в сінях не було де ступити. Пожурилися ми і давай знову того намету зводити. А тут біжить із криком такий собі Гицель Семен, який пристав до сотні ще після Збаража, мовляв, відбився від своїх.
— Хлопці, клуня гарненька стоїть під ліском, кабиця там ще тепла… Щоправда, собачні туди набралось, та я як пальнув з пістоля — вони по якихось дірках — враз щезли! — радо сповістив гарну новину той Гицель.
Зраділи ми тій звістці, бо вже клацали зубами від холоду, а коні вже прохали бодай соломи якоїсь. Потягнулися ми за Семеном і почали в’язати коней побіля клуні та розбіглися відшукувати оберемок сіна, а як до горя, то й соломи. Копичку сінця таки знайшли і натягали коням корму до ранку, ситі не позамерзають! Швидко й дрівець заготували, і запалала кабичка веселими вогниками, підсвічуючи наші замурзані пики, не вмивані вже хтозна-відколи. Тільки-но, обігрівшись, ми при світлі мигливих вогників побачили себе збоку: Остап Сподинець так обріс бородою, що стрінься з ним поночі і не почувши його голосу — за дідька можна було прийняти…
Почали діставати свої торби з «худим» провіантом, та все ж розклали його на коробі, не криючись один від одного шматком шинки чи таранею. Сидимо, гріємося, жуємо, зубам не сумно! Та тут почулось якесь скиглення, та знову чути тільки, як щелепи у хлопців хрумкотять. А понад стіною клуні наші коні почали вередувати, тупцюють, головами по стінах бахкають, а то й іржати почали невдоволено. Вийшли наші Кирда з Колядою, позаглядали, а навкруг — тільки сіверко[132] зло віє. Вирішили ми по черзі коней вартувати, а то кат його знає — вовки нападуть, зірвуться коні з прив’язі.
Не тільки новаки, а й бувалі вояки зачовгались на лаві, чекаючи, що далі буде, та погоджено підтакували:
— Варта потрібна, так, так…
Замковий трохи задумався, дістав люльку і подав Михайлу Круглику, аби той набив її тютюном. Дехто з козаків також потягнувся до люльок — підпалити, або вибити попіл об підбор чобота. Не чекаючи, доки Михайло наб’є люльку, Ігнатій продовжив:
— Першому випало вартувати тому Гицелю, що і знайшов цю клуню та зграю собак вигнав із клуні. Знайшов він у кутку якусь кожушину, що як підняв її, то таким смородом війнуло, що наш десятник Кирда випхав його межи плечей хутчіше за двері. Та тут знову те ж саме — всі почули скиглення, і не в одне звучання. Уже всім стало моторошно, а як спати? Сидимо всі собі тихо, та поза стіною коні знову як почали копитами вигупувати, біснуватися, а в клуні знову як заскавучало — ми майже головами стелю не пробили! Тут наш Кирда не втримався, ану, каже, запалюйте скіпки, будемо ту собачню шукати, не вигнав їх Гицель, десь вони тут! Тут у мене пика почала пекти вогнем, не зрозумів тільки — від страху чи від тієї скіпки. Огледіли всі закутки, а воно тихо, і ніякої псятини ніде не знайшли. Вмостилися спати, покотом вляглися навколо кабички. Деякі відчайдухи вже й похропували, є й такі, їм байдуже до всіх дідьків. А нас четверо не спить, то дрівець підкинемо, щоби не згасало в кабиці, то деякі вертяться з боку на бік, заснути все не можуть. Так і я, немов той крутько, не спав, а воно вже і північ настала. Бачу, під виблисками вогню до нас, немов привиддя якісь, дівчата йдуть з опущеним аж до ніг волоссям, неначе пливуть, навіть ногами не перебирають. Нас не спало четверо, ми так усі одночасно і піднялися, сидимо, водимо своїми баньками, а кожний ні мур-мур. Почали вони кружляти по клуні, немовби не бачачи нас, козаків! Я хочу щось мовити хлопцям, та з рота киях[133] визирає, а руки не здіймаються витягти його до біса. Одна відірвалася від гурту і наблизилася до нас, одне при пам’яті лишилося, краса її була незбагненна, а тіло біле, так і переблискувало під вогниками з кабиці. Подала вона руку не мені, а Кирюші, і він, не говорячи нам ані слова і не дивлячись на нас, його товаришів, поплив за нею, ледве перебираючи ногами по якомусь світлому мареві.
Тут тільки примітив Гнат, що той Круглик, підпаливши для нього носогрійку,[134] вже викурив її і сидить, тільки губами цмокає та на нього витріщився.