Усі мовчали, понуривши голови, один тільки Коляда підняв голову з-під покривки і, покрутивши нею, недоречно ляпнув:
— Таки, бачу, вляпались ми, мені-то нічого не буде, я «забитий» товариш… Весь у перев’язях, а ви, бісові діти, самі на дибу приперлись.
Година піднявся з землі і хотів стукнути Коляду по чолу за злі жарти, та щось зупинило його кулак. Стець уже заховався під покривку, чекаючи гарного стусана, та замість цього Павло помалу почав говорити. Хлопці сиділи в зажурі і спочатку не сприймали слів Години, та тут Гнат почав підпрягатися до Павла, додаючи те чи інше. Не дочекавшись духопелика, Коляда висунув голову і собі почав щось патякати, а тоді вже встав із «мертвих» і гарячково втрутився в розмову бувалих.
— Так, так і зробимо… Перележимо, виберемо місцину затишну, ох якби ще наші вдарили сьогодні, їм би було не до нас, на валах сидітимуть! — заторохтів Коляда.
Зорі на небосхилі вже щезали, в повітрі запахло дощем, і хлопці кинулися рубати віття та стягувати під величезний конар старого дуба й рихтувати курені «для поранених». Розвиднялося, і Павло, озирнувшись навколо, здивувався, побачивши неподалік намети та курені, побіля яких метушилися жінки — доглядальниці за пораненими поляками. Козаки швидко роздяглися, зробили на тілі порізи, кому з якого місця не шкода було пускати кров, та вималювали, як цвенькнув Коляда, вавки.
Невдовзі до них підійшов якийсь жовнір і, не кажучи ні слова, втупився, дивлячись, як «поранені» хутко облаштовують курені. Павло непомітно кивнув головою Лабурові, і той, наблизившись до ляха, про щось почав розмовляти з ним. Павло за деякими виразами та крикливим голосом ляха зрозумів, що він чимось невдоволений, і показав Батюку взяти ляха на ножа. Кирило непомітно наблизився до невдоволеного, і вже за мить той лежав побіля куреня в перев’язях, виконуючи посмертну повинність приховувати справжніх ляських ворогів. Павло почав «вкладати» своїх так званих поранених і не міг зрозуміти, чому серед них немає Мосьпана. Доглядачі за «пораненими» Лабур з Батюком запропонували, аби вони понишпорили в пошуках якоїсь посудини для води, і Лабур, діставши згоду, заспішив роздобувати її.
Невдовзі повернувся й розповів, що поцупив цеберку з водою у нерозторопного польського їздового. Від замку показалися вершники, і коли вони наблизились, Павло ледь не помер від страху. Поміж десятком гвардійців, на світлої масті арабському скакунові, велично сидячи у сідлі, їхав сам граф Вишневецький. На ньому сяяли золотаві лати, і тільки на голові був крислатий капелюх, оздоблений коштовностями та павичевими пір’їнами. Через плечі навскоси перетягнено широку стрічку, і на ній виднілися якісь нагороди, ознаки лицарської доблесті князя. Арабський аргамак також ступав велично, зовсім не обділений увагою свого власника. Голову в скакуна було захищено сталевими лускатими латами, а з боків очі прикрито заборольцями на подобу невеликих віял. Нагрудник скакуна сяяв сріблястою крицею, і Павло, мимоволі розглядаючи князя та його аргамака, шукав у його лаштунках слабке місце, щоби завдати одного смертельного удару. Ввижалося, неначе сама смерть їде на коні: ще одна мить — і беззахисні козаки сконають під списами гвардійців, не встигши дати гідної відсічі.
Вишневецький, порівнявшись із куренями, звідки визирали ноги «поранених», завернув свій супровід і зупинився, розглядаючи прихисток «поранених» козаків.
— Чому окремим гуртом лікуєтеся? — запитав один з гвардійців.
Лабур, покірно ставши на коліно і не підводячи голови, шанобливо відповів:
— Ваша княжа милість! Уночі постраждали від нападу холопів, доглядаємо, доки прийде лікар!
Гвардієць поглянув на забитого жовніра, який лежав побіля куреня, і кивком голови поспівчував, а решта в шанобі також схилили голови.
— Княже, найгідніший войовнику, цієї ночі був напад на один з редутів, забито багатьох, а дехто потрапив у руки холопам, — освідомив князя все той же гвардієць.
Павло ледве втримався, щоби не схопитись на ноги і всією силою навалити на князя та заподіяти йому смерть, а далі — воля Божа. Але через мить було вже запізно, князь повернув свого аргамака і весь почет боржій[137] помчав у бік захисних валів. Павло якийсь час лежав, завмерши, і йому знову подумалось: а куди подівся той Мосьпан? Почувся заспокійливий голос Лабура:
— Уставайте, пане десятнику, князь із почтом уже далеко!
Павло підвівся і поглядав, як з куреня з’явилися Замковий та Коляда.
— Гнате, собачий хвіст, хутчіше вилазь, я тобі справді дірку в голові проломлю… Куди ти подів того Мосьпана?