Неподалік нього безпечно вийшов з кущів кривоногий татарський вартовий і, попорпавшись побіля одного з коней, вже мав намір повертатися назад. Від близькості ворога в Павла ледве не замакітрилось у голові, та, переборовши в собі бажання кинутись на вартового, він опанував себе й відповз назад. Позад нього Сподинець також угледів вартового і мовчки простягнув Павлові шматок обротьки,[140] показавши порухом руки до шиї. Павло взяв обротьку й поліз у бік засідки татарського вартового. Швидше відчув, аніж побачив місце, де сидів вартовий, склавши ноги калачиком, та безтурботно їв, відрізаючи смужки м’яса від прив’яленого видовженого кавалка. Біля вартового не було більше нікого, і Павло, прудко схопившись на ноги, вмить обвив його шию обротькою. Той нещасний сіпнувся і від раптовості нападу потягнув руки до рота, певно подумки припустивши, що вдавився шматком м’яса. Та вже через мить його руки опустилися, й він, підкоряючись злій силі Павла, розпластався на землі, вирячивши очі до неба.
До Години підліз Сподинець, і вони вдвох підняли задушеного буджацького вояка та притулили труп до стовбура деревини, склавши біля нього зброю, мовляв, заснув, бідолашний. Навколо них за мить уже зібралися всі, хто лишився з Павлом, тихо радилися, що б затіяти такого татарам, аби дошкульнішим був напад їхньої десятки.
— Одягніть мене… татарчуком. Яка користь з того, що він тут сидить?.. Краще я піду поміж конов’язі, попруги поріжу до біса. А там — скільки встигну… легко в руки не дамся… — наполягаючи мовив Стець Коляда, і Павло, кивнувши головою, дав згоду.
Коляда натягував на себе одяг буджацького вояка і відразу, вийшовши із заростей, попрямував до ворожих коней. Стеця, який дістався до конов’язі, не стало видно, і Павло, давши наказ десятинцям розтягнутися ланцюгом, поліз у бік переправи бранців на голосіння полонених та верескливі голоси буджаків.
Павло визирнув з верболозу, поглядаючи, як уміло переправляють буджаки свій ясир. Бранці трималися за напнуту мотузку, а через плечі по декілька душ були пов’язані жердинами, а на спинах нечисленних чоловіків сиділи діти. «Добре дбають про ясир, он як забезпечили… Набрід, щоб їм у пеклі пектися!» — вилаявся про себе Павло, не знаючи, як їм далі діяти. Люди спотикалися через каміння, яке лежало на дні, та, пов’язані однією жердиною, тягли за собою слабких, не дозволяючи підкоритися плину течії. Перша ланка полонених русичів уже досягла середини річки, коли там, де переходили Бужок верблюди, почулося дике ревище татар та переможні кличі козаків сотні Мигури.
Павло кинув погляд у той бік і побачив, що козаки гасали вздовж берега, немов чорні вихори, рубаючи шаблями буджаків, заклопотаних переправою. Павло почув, як позаду десятинці закликали Павла йти в атаку. Якусь мить Павло вагався, та враз згадав слова загиблого зверхника Андрона Паталаха: «Козак виходить із січі живим або мерцем…» Година вихопив пістоля і, випроставшись, крикнув:
— Періщте бусурманів до ноги!
За ним на татар кинулись десятинці і за хвильку розрядили пістолі в кінних та почали кришити наліво й направо. Налаштовані на перехід через річку, татари ошаліло дивилися, як їхніх єдиновірців безжально рубають козаки. Мурза з перших пострілів звалився з коня, і нікому було згуртувати буджаків. Вони в якомусь шалі кинулися з голими руками назустріч козакам, волаючи про допомогу до Аллаха. Але тут на них чекали гострі козацькі шаблі, які блискотіли перед очима, мов незбагненне нагле полум’я, миттєво обезголовлюючи очманілих від раптовості метушливих татар.
Павло вперто робив козацьку справу, і жодного разу його рука не здригнулася перед лицем ворога. Та за мить, бачачи згубу мурзи і вже більше десятка своїх, татари почали вигукувати: «Пек![141] Пек! Барабар![142] Барабар!»
Павло почув, як загудів поряд нього Сподинець:
— Ось вам барабар, за кров нашу! Гиля, гуси, до води! Гиля! — кричав на всю горлянку Остап.
Буджаки, неначе зрозумівши Сподинця, почали відходити до річки, а деякі вже побігли і, кинувши зброю, стрибали у воду в надії перепливти на той берег. Та тут оговтались полонені і, хто ще не був нашпигований на жердини, хапали каміння, кілки, а то й руками переймали буджаків, чіплялись за горло і, зваливши на землю, вдвох-втрьох добивали чи душили, поки ті не переставали подавати ознаки життя. Розпука охопила ще численний загін татар, і живі, угледівши розправу над ними козаків, утямили, що на прощення тут їм чекати не треба. Звідусіль лунали вигуки озвірілих перед очевидною кончиною буджаків: «Аллах акбар! Секим, секим, башка улус!»