Павло понадіявся, що ось-ось підійде поміч, та, побачивши, що татари гуртуються і вже рішуче підступають до січі, захвилювався.
— Усі до мене! Гуртуймося, хлопці, татарва отямилась! — заволав Година.
Почувши заклик, до нього кинулося й багато з полонених, підбираючи татарські шаблі та ятагани.
— Козаки! Ми з вами, все одно… помирати було! — кричали бранці, відмахуючись від ворогів, що насідали.
Павло побачив, що серед бранців, які взялися за зброю, були й дівчата, та вже не один татарин, кинувшись до них, упав з перерізаною горлянкою.
— Десятнику! Ти поглянь, які дівки біжать до нас… Тепер буджакам і рак свисне! — радісно загорланив Роман Скиба.
А Остап Сподинець, вперіщивши ще одного ворога по макітрі, здивовано крикнув:
— Павле, а серед буджаків є потурнаки![143]А нумо я декому з них голову відітну!
Павло хотів заперечити, але Сподинець вже пробивався до двох чоловіків слов’янської зовнішності, що були у вбранні гайдуків. Вони відчайдушно захищалися від колишніх бранців, що наступали на них. Татари, немов здогадавшись, куди нестримно поспішає козак, відступилися, й Остап опинився перед двома запроданцями.
— Ах ви ж поросячі хвости, облизні бусурманські! Свій люд у рабство женете! — загримав Сподинець, насідаючи на потурнаків.
— Сам прибіг, і тебе нашпигуємо на паличку, спробуєш наших канчуків! — обізвався один із них і кинувся навстріч Остапу.
Ніхто з татар не став на заваді поєдинку чужинських їм слов’ян, і Остап з люттю добивався кончини запроданців. Ці двоє чудово володіли шаблями, і Година побачив, як стає непереливки навіть дужому Остапу. Відірвавшись від свого супротивника, крикнув:
— Ану пригнись, Остапе!
І коли той прудко присів, з пістоля всадив кулю в груди одному зі спритників. Остап, скориставшись цією миттю, шарахнув з усією люттю плашкою шаблі у вухо іншому супротивнику, і той звалився неначе від удару молота.
— Хлопці, до річки тисніть! Дівчата, годі вам, відходьте подалі! — закричав Сподинець, закінчивши бійку з потурнаком.
Та дівчата виявилися неслухами а чи, може, накипіло вже на цих чужинців, і вони вперто перлись до борні. Татари щось там заджеркотіли по-своєму і двоє дужих вояків кинулися збоку на дівчат. У тих дівок і так було по одному ворогу, а тепер стало видно, що не минути їм удару шабель по дівочому тілі… У Павла в цю мить серце ледве не вискочило з грудей від побаченого, і він, кинувши герцювати з двома буджаками, крикнув:
— Остапе, підтримай позаду! — і кинувся до гурту дівчат, які щомиті могли бути розсічені кривою татарською шаблею.
Але таки в останню мить котрась із білявок зойкнула і, немов під косою трава, повалилася на землю.
— Ах ви ж душогубці! Смерть вам до ноги! — закричав Година та розітнув вояка, котрий вразив дівчину, якусь мить розгублено зирив, як конає колишня бранка.
— Це вам не дівки, зараз без макітер лишитеся! — почувся голос Сподинця, і вони вдвох, відтіснивши дівчат, розправились з татарами.
З боку нижньої течії річки прискакало десяток верхових із сотні, і татари, попавши поміж двох вогнів, хто кинувся в річку, а хто впав на коліна, квилячи про пощаду. Та була пересторога не брати полону, і верхівці швидко вирубали ворогів, які без своїх коней не могли чинити належного спротиву.
На тому боці річки все ще чулися голоси козаків і відчайдушний лемент буджаків, які гинули під ударами козацьких шабель. Десятинці кинулися звільняти з пут полонених, які ридали від щастя визволення, такого жаданого й несподіваного. Павло звернувся із закликом до козаків та колишніх бранців поховати убієнних християн, а ворожі тіла прикопати в одній могилі, щоб і сліду не лишилося. Люди хто чим зміг рили могили, а Сподинець кинувся відшукати місце для схову ворожих трупів.
Настала година погребати забиту дівчину. Павло підійшов до жінок, що сиділи навкруг своєї сільчанки, співаючи заупокійні молитви. Вони з Остапом постояли хвильку, з сумом опустивши голови, молячись за убієнну Килину. Двоє подруг стояли, обійнявшись одна з одною, не проливаючи сліз за своєю подружкою. Одна з жіночок підійшла до них, стиха промовивши:
— Погорюйте, дівчата, пролийте сльозу, зарадите собі…