— Оце, хлопці, по-нашому!.. А я думав, що й коли їсте, не можете всидіти на місці!
Поки друзі сьорбали щербу, по черзі дістаючи їжу з дерев’яної миски, у малих уже застукали ложки по дну череп’яного полумиска. Підлужний кивнув Яремі, і той підвівся та висипав рештки їжі у полумисок Розени та дітей.
Доїли свою їжу всі одночасно, і малі бісенята знову кудись забігли, ганяючись один за одним. Андрій з Яремою опісля ситного сніданку спроквола почали збиратися у дорогу. Розена, побачивши, що друзякам до неї вже нема ніякого діла, стала, руки в боки, і, хмикнувши, запитала:
— Так що, ви без нас збираєтесь їхати? А ми ж як?..
Друзі нерозуміюче перезирнулись, і Андрій на її дивні запитання відповів:
— Та ми з тобою, Розено, і не домовлялися їхати на повинність козацьку…
— Так ви ж до Чигирина… Туди зараз і старе й мале злазиться. На війну з ляхами йдуть… — незрозуміло куди гнула Розена.
Тут уже і Ярема не витримав, кинув у її бік різкі слова:
— А ти що, на війну зібралася з двома дітлахами?
Та промовчала, а тоді вже примирливо мовила:
— Та ми хотіли до Чигирина з вами… Все одно нашу хату в Городищі вишневці минулого року спалили. По людях перебиваємось, а чоловіка мого забили, бо нас боронив…
Друзі стояли мовчки, дивлячись то на Розену, то на хлопчаків, що носилися верхи на паличках один за одним.
— Без мужів зараз половина баб’ячого племені лишилася… Не притягнемо ж ми всіх за собою у Чигирин. А воювати хто буде? — закінчив розмову Ярема, і козаки взялися прив’язувати торби до кульбак.
Тут з боку Крюкова показалися два вози: один однокінка, а другий — великий, з високим шатром та під тягою двох коней-біндюгів. Побачивши ці вози, Андрій почав спішно готуватися до від’їзду і кинув Яремі:
— Скоріше рушаймо… Циганське плем’я показалося… Нам ще старих ворожок перед дорогою бракувало!
Розена також угледіла циган і якось судомно вп’ялась рукою у повід Орлика.
— Андрію, Яремо! Не лишайте мене зараз, змилуйтесь… Лячно мені. У мене діти!.. — почала вимовляти слова, перекручуючи їх на якийсь свій лад.
— Що за маячня? Ану відчепися! — сердито мовив Андрій і висмикнув повід із жіночої руки.
Хлопчаки, побачивши материн клопіт, вчепилися в її поділ і заверещали такими голосами, як і вночі, після пальби з пістоля. Андрій з Яремою стояли немов заворожені, а тим часом перший віз наблизився. З нього зіскочили два цигани і впевнено попрямували в їхній бік.
— Ані руш ближче! — рішуче вигукнув Віктор Ярема і потягнувся до пістоля.
Прибульці зупинилися. Один з чоловіків, показавши рукою на Розену, промовив:
— Смирніше будьте, козаки! Ми до своєї… Нашим жувінам[9] нема чого бути з козаками. Їдьте собі… Барон забере її до ромелів!
Тут в їхній бік різко повернулася Розена. Відкинула назад волосся і сварливо заволала:
— Я не вашої крові, ромели! У мене болгарська кров, і ваш барон мені — не барон. Ідіть ви собі під кінський хвіст!
Ромели стояли, ошелешено дивлячись на несамовиту жінку, а тоді, неначе з дишлом у шиї, повернулися й рушили до свого воза. З нього вже встигло злізти декілька циганчат, які, побачивши, що не все гаразд, немов горобенята, позаскакували під шатро, а старий циган вйокнув на коней. Два вози покотилися далі, й друзі, зрадівши такому завершенню події, застрибнули на коней. Та не так легко було відчепитися від такої бідової жінки. Вона рішуче стала перед Орликом і вчепилася у вузду. Андрій натягнув повід і пришпорив коня, але той лише підняв передні ноги, а з місця не рушив.
— Розено, геть з дороги, добром благаю! У козацькому війську жінкам немає місця! — ще раз зло викрикнув Андрій.
— А ми в козаки і не збираємося… Ми до Чигирина з вами! Туди люди йдуть — і ми там не пропадемо! — усміхаючись, промовила Розена, а хлопчаки стояли, слухняно потупивши очі.
— Хай їдуть за нами… Дідько з ними! Будуть десь неподалік… Згодна, Розено? — чомусь заступився за жінку Ярема.
Андрій ще раз вилаявся, а тоді махнув рукою в їхній бік і з притиском вигукнув:
— На сто сажнів від нас! Не ближче!
Хлопчаки відчепилися від материного подолу і застрибнули, немов козенята, до свого воза, а Розена вдячно глянула на Ярему і за мить теж була на возі.
Друзі зрушили зі свого місця подалі від цього незвичайного дуба, який дав прихисток, але скільки побіля нього клопоту набралися… Позаду них негайно заторохтів віз Розени, яка, можливо, і припускалася думки, що козаки приосторожать коней і тільки їх і бачили… Та слово козацьке було твердим… Андрій хоч і відчував скутість від присутності такого «хвоста», але не дорікав Яремі, і вони рухалися з пересторогою, аби не відставала Розена.