Так, не зустрічаючи жодних перепон, Марко проїхав чимало шляху, і душа його повеселішала, а на думку весь час навіювалась козацька пісня.
Назустріч виїхав віз, а невдовзі й другий, на яких сиділи за поводами жіночки, а на возах — дітлахи та старі люди. Марко чемно посторонився і радо привітався до подорожніх. «Помагайбіг приязному панові!» — відгукнулись на возах, їдучи далі, не зупиняючись, Марко перечекав, коли його мине другий віз, і поїхав собі далі, мугикаючи під носа одну й ту саму пісню. Та раптом позаду почув якийсь тупіт багатьох коней та злякані вигуки людей: «За що, пани шановні? Ми з дітьми до домівок! Пробачте нам, ми без вини!..» Марко на мить здивовано застиг, а через мить уже був ладен шмигнути до лісу, але з узлісся вигулькнув вершник та недбало звернувся до Пелиха:
— Злазь на землю, злидень!
Марко, зволікаючи, поглядав на нього спідлоба, а сам зирив навкруги, чи не принесе нечистий ще одного такого хвацького кривдника. Той наблизився і, замість шаблі, так батогом уперіщив Марка по плечах, що той аж зігнувся, та, коли нападник хотів ще раз його полоснути, Пелих перехопив пужално[25] і, вмить обернувши його навколо руки, смиконув за нього й вершник гепнувся на землю через кінську голову. Спритним виявився цей вершник, бо зараз же схопився на ноги, силкуючись вихопити шаблю. Та Марко зістрибнув зі свого Лилика і щосили зацідив кулаком у пику напасникові. Той впав, але знову швидко підвівся і, забувши про свою шаблю, кинувся до Марка в бійку. Пелих встиг його уперіщити батогом, а тоді, відкинувши його вбік, накинувся на ворога. Зчепилися два дужих вояки і, тягаючи один одного за барки, воліли добратися до горлянки супротивника. Марко відчув силу ворога, та тим потужніше почав натискати, змушуючи його нахилятися до землі. Та якось враз вони розчепилися і, не зводячи очей, метикували, як дошкульніше дістати один одного. Раптом нападник згадав про свою шаблю, і коли його рука вже встигла її вихопити з піхов, Марко вихопив з-за халяви чобота ножа і, метнувши у ворога, вразив його нижче горлянки. Той, не зрозумівши, що вже з ножем у грудях, кинувся на Марка з піднятою рукою. Тому нічого не лишалося, як кинутися від нього бігти, а супротивник, вигукуючи щось незрозуміле, кинувся доганяти.
Тут за своїми володарями побігли й коні, і Марко, коли забігав до лісу, озирнувшись, побачив дивину. Сили почали залишати нападника, і Марко зупинився, дивлячись, як той пробував витягти ножа з груднини, кинувши шаблю. Коні також зупинилися і, нервово перебираючи ногами, поглядали на своїх господарів. Ворог завалився головою вперед, і Марко, швидко повернувшись, підібрав шаблю та перевернув ногою забитого, висмикнув свій ніж і забрав черес зі зброєю.
А на шляху не стихали крики про пощаду, і Пелих, забувши все на світі, скочив на свого Лилика і, заволавши бойовий клич, кинувся на кривдників простого люду. Побіля возів уже лежало декілька забитих літніх чоловіків, а решту вояки стягували з возів. Щоби коні на возах не понесли, на голови їм були одягнені торби, і вони мотали головами, роблячи спробу позбавитися свого осліплення, та торсали вози.
Через загальне сум’яття Марка відразу не помітили, і він з усією відчайдушністю використав свою перевагу — прожогом вилетівши й забивши двох ворогів. Та ляхи були спантеличені тільки на мить, і вже на нього накинулося декілька ближніх до нього вершників. Малеча на возах скористалася з ворожої розгубленості, повискакувавши з возів, кинулась до лісу, мов ховрашки. Пелих побачив, що декому таки він зумів допомогти і вони врятуються, і закричав щосили:
— Брешете, ляшки! Всіх не переб’єте!
Тепер уже його вірний кінь був затиснений декількома чужими кіньми, і Марко не мав нагоди ухилятися від разючих шабель ворога. З шиї Лилика вже цебеніла кров, і він, відчуваючи свою кончину, все ж став дибки і передніми ногами відбивався від нападників. Його володар теж був уже посічений шаблями, та все ж тримався, десь у глибині душі сподіваючись на поміч своєї десятки. Його шабля зуміла зачепити ще одного ворога, але разючий удар в передпліччя вибив його з кульбаки, і Марко завалився на спину, встигнувши прокричати подумки: «Прости, отче, — за волю гину!..»