Смерть вірного товариша Марка сталася на очах десятки Години, що, мов вихор, налетіла на ляхів, оскаженівши від побаченого горя, яке настигло безвинних людей, забитих на землі старих. Це спонукало до дій, що заглушили всяку жалість до ворога.
Козаки, немов на перегонах, повідтинали голови ворогам, які не встигли захиститися своїми шаблями. Решта, витримавши перший наліт десятки Павла Години, почали відчайдушно захищатися, бо вже відчували, що не буде прощення за їхній злодійський напад. Через якийсь час нещадної січі на боці поляків лишилося два сміливці, що вже встигли покласти на землю Хомулу Спиридона та Загревегу Івана. Павло, побачивши, що от-от не лишиться в ляхів жодного, закричав:
— Годі вам, ляхи! Киньте зброю! Не вбиватимемо!
Ті продовжували відбиватися, ставши спинами один до одного, волаючи: «Не візьмете нас, смерди хлопські!» Тут Година вже не витримав і, гукнувши: «Врозтіч!», пальнув з пістоля. Один з ляхів впав на коліна і випустив шаблю, а другий, піднявши голову до неба, викрикнув: «Проще мне!» та загнав шаблю в свій живіт на очах у козаків.
— Дідько! Оце так ляхи!.. — з досади вилаявся Година і кинувся до пораненого кулею ляха.
Той був живий і, дивлячись на Павла, попрохав:
— Забіця мне, нехай жиє Польська…
Та Павло дістав перев’яз і заходився швидко перемотувати ляха, примовляючи:
— А дідька лисого помирати, а де я ще «язика» знайду?
Поховали своїх нашвидкуруч, склавши всіх в один рівчак, прочитавши заупокійну. Забитих ляхів склали поряд, а селян поклали на вози, примотавши поводи до дерева, сподіваючись, що рідні повернуться та виконають обряд.
Поріділа Павлова десятка після втрати своїх товаришів, сторожко рушила далі в надії з'єднатися з загоном зверхника Паталаха. Пораненого ляха підв’язали на його ж коні, та вже через декілька верст Павло почув благання пораненого стишитися та покінчити з ним. Швидко підшукали зручне місце та спішилися, аби передихнути та підкріпитися харчами. Обережно зняли з коня пораненого ляха, і Павло заходився допитувати його про дії їхнього загону. Давши слово ляху, що лишать його на догляд у ближньому на шляху людському житлі, Годині вдалося дещо дізнатися у ворожого вивідувача.
Продовжили шлях, і коли попереду виринуло містечко, Павло підігнав коня пораненого ворога, і той пустився вперед. Звільнившись від не зовсім зручного полоненого, десятка Павла заспішила шляхом до Купеля. Вже під самий вечір натрапили на одного з вивідувачів головного загону зверхника Андрона Паталаха, який чекав їх в умовленому місці.
Павло узрів Ігнатія Замкового, що сидів на колоді, опустивши голову, з недобрим відчуттям кинувся до нього. Підняв його голову і побачив знекровлене, виснажене обличчя Гната, що, не дивлячись йому в вічі, вимовив:
— Усі наші полягли… Засідка була в нас на шляху… забийте мене, не пощадить мене сотник Мигура.
Виставивши дозорців, Павло з Карпом Дроботом заходилися побіля виснаженого Ігнатія, і коли той прийшов до тями, розповідав, раз по раз хапаючись руками за голову:
— Ваша десятка відокремилась від загону Паталаха і буцімто заспішила до Старокостянтинова, як про те мовив Паталах. Вивідавши розміщення ворожих загонів у напрямку Збаража та зробивши вдалу вилазку в одне з містечок, де розміщалися ляхи, захопили «язика» й вирушили у зворотному напрямку. «Язик» виявився охочим до розповідей і весь час клявся, що його силоміць затягли до ополчення. Гушпит Зосим охоче підказував шлях повернення загону навпростець, і за день загін здолав близько тридцяти верст. Маючи надію завтра здолати шлях до Старокостянтинова, ми добре повечеряли, аби вранці раніше вирушити в дорогу без гарячої їжі. Біля зверхника Паталаха примостився спати Дмитро Годун, а полоненого Андрон залишив спати поряд зі мною, бо я добре чую уві сні.
Гнат знову попрохав у Павла випити води і через силу вів далі:
— Почув я ще поночі якесь шарудіння, та, добре вслухавшись у ніч, недоброго не запідозрив і, перевіривши ґудзь[26] на бранцеві, відкинувся спати. Та згодом якась незрозуміла сила підняла мою голову, і прямо над бранцем помітив згорблену постать. Тихцем намацав ножа і дивився, що ж воно далі коїтиметься. Той чолов’яга в мене на очах всадив ножа в бранця і, зачекавши, доки той уклякне, ступив крок у мій бік. Коли він хотів нагнутися до мене, аби затулити мені рота, я викидом руки полоснув по ньому. Він скрикнув, і коли відскочив від мене, я пізнав Дмитра Годуна та й застиг на місці. А той вовкулака кинувся від мене, плигаючи через наших хлопців, та і я вже отямився й заволав: «Тримай убивцю Годуна, вовкулака він!» Посхоплювалися козаки, та вже було запізно: з кущів до нас, немов привиди, дерлися ворожі постаті з оголеними шаблями. Встигли ми «погуляти» і своїми шаблями та багатьох поклали ще сонних. А Паталаха ніде й чутно не було, так я тоді і заволав: «Браття, б’ємося за Андрона, всі до мене… Насідаймо в один бік!» Збилося побіля мене до десятка своїх, і добре ми почали насідати на ляхів, але їх, дідьків, було більше, і один за одним падали хлопці, а мені удача була цим ранком. Вже засіріло, коли переді мною випірнув вершник, я згадав про батіг та висмикнув його з-за череса, одним помахом вибив ляха з кульбаки та прикінчив шаблею. Не встиг і сам збагнути, як був уже верхи на ляському коні, й тільки кущі зашелестіли — так утікав з тої пастки. Поблукав лісом, а таки натрапив на умовлене місце, тут і ви не забарилися…