Година з хлопцями слухали оповідь Замкового, і їхні душі краялися за убієнними товаришами. Одразу ж гарячі голови почали вимагати від Павла повести їх навздогін вбивцям їхніх побратимів і пустити вражу кров — заради помсти. Та через якийсь час прийшли до одної думки — добиратися до своєї сотні з добутими великою пожертвою відомостями, а завтра вирушити невеличким гуртом на пошуки перекидника[27] до ворогів — Дмитра Годуна.
До містечка дісталися лише надвечір, і Павло із Замковим заспішили до сотника у фортецю — доповісти про наслідки вивідин на ворожих теренах.
Наступного дня Павло Година разом з Остапом Сподинцем та сотником Сильвестром Мигурою вирядились до полковника Дмитра Кривоносенка, аби той дав дозвіл четвірці вивідувачів повернутися під Купіль заради продовження нагляду за рухом ляського війська й одночасно знищення запроданця Дмитра Годуна. Довелось Годині все оповідати про їхні поневіряння, і полковник таки відступився.
— Воно було б добре і по-нашому звичаю відомщати перекидникам, та жалію ваші молоді літа… Чи повернетеся і не спостигне вас ляська безжальна розправа…
Хлопці мовчали, покірно слухаючи полковника, а тоді Павло з притиском мовив:
— Пане полковнику! Не візьмуть вони нас живцем, ми клятву дамо один одному!
Побачивши міцну волю козаків, Кривоносенко підвівся і, обійнявши їх, благословив козаків до дії:
— Завтра раненько до отця Меня, нехай вас благословить на успіх.
Вранці четверо козаків, уже приготувавшись до виїзду, залишили коней та попрямували до намету духівника Якима Меня.
Стали на коліна та посхиляли голови в покорі, й отець Яким, читаючи молитви, прикладав до їхніх маківок хреста та обкурював ладаном, вимахуючи кадилом.
Після закінчення молебню поцілували святого хреста і впевнено пішли до коней. Павло Година, Ігнатій Замковий, Остап Сподинець та Андрій Мандрика виїхали з табору і, розтягнувшись ланцюгом, вирушили на захід. Вранішнє сонце допомагало розглядатися далеко наперед, та вже за версти три козаки звернули зі шляху — манівцями тримали напрямок на Купіль, де зібралося вороже військо, готуючись до війни з українськими козацькими полками.
Втішні зустрічі
У Чигирині, подалі від храмового майдану, де тільки можна було розміститися, стояли табори різношерстого люду. В кожному таборі містилися кузні серед наметів просто неба, які безупинно коптіли димом, і понад усім цим скопищем людей розносився безперервний ляскіт заліза по залізу. До ковалів стояли довгі черги селюків, які перемовлялись поміж собою, а то ще й сперечались, тикаючи один одному якісь шматки залізяччя. Чулася суперечка коваля з чоловіком, який приніс до нього півкочерги і умовляв зробити з неї йому шаблю. Коваль, покрутивши в руках залишок коцюби,[28] спересердя відкинув її подалі та вилаявся:
— З цього обгорілого шматка можна викувати хіба що штрикалку на жаб. Відійди подалі від гріха!
Чолов’яга відійшов, нахмурившись, та все ж підібрав шматок заліза. В іншому місці попід розлогими деревами робили свою справу теслі, збиваючи докупи пошарпані вози та короби для краму. З усього було видно, що селяни, які відірвалися від своїх обійсть, були майже без зброї, в обшарпаному одязі, а про свого коня не було й мови. Кожний надіявся на перемогу над ляхами, а тоді вже щось перепаде і таким злидарям, яких тут зібралося тисячі. Весь український люд затягнула у свої лабети війна, і ніхто не хотів мислити про завтрашній день, про незасіяні ниви, запустіле господарство.
Андрій з Яремою поволі їхали до замку і в цьому натовпі відчували щось страшне і невідворотне, яке спрямовувало людей в обов’язкову невідомість виконування чиєїсь волі. Андрій чомусь пригадав біблійну оповідь про насичення Ісусом їжею тисяч прочан п’ятьма хлібами та двома рибами. Почав у душі молитися за цих людей, які, немов діти, зібралися на заклик одної людини. Можливо, з цікавості чи то з жадоби, а можливо, справді вірячи, що скуштують і собі повної волі. Ймовірно, щось схоже відчував у душі й Ярема, поглядаючи на людський шарварок, бо, коли їх зупинила охорона замку, він зраділо крикнув: